Знайшла в нотатках текст, якому вже пів року. Зовсім забула про його існування, бо писала у потязі в якомусь дивному напівсні. Навіть не можу пригадати, чи це фрагмент, що мав увійти до більшого тексту, який пишу зараз. Але там поєднані елементи з трьох моїх незавершених історій — про «добру» смерть («Арибна», 2019|?|), філолога, який мріяв написати роман (2022) і гуцульського хлопчика (2024-5).
Хай буде тут.
***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.
Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».
Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…
«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.
Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.
Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.
Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).
7 липня 2024
