Собака (притульна). Канал
24.02.202510:56
Сталося дещо абсолютно непередбачуване, я написала коротку прозу (тобто – розумієте? дописала). Цей текст тримав мою психіку останні 3 доби. На чому вона триматиметься далі я поки не знаю. Маю надію тихо й спокійно сублімувати свій черговий етап дорослішання. У третю річницю повномасштабної війни це, певно, не той текст, який я мала публікувати. Але інакшого немає.
P. S. Дякую Каті Калинич за сон, який я частково використала. Без нього ця історія б не зʼявилась
P. S. Дякую Каті Калинич за сон, який я частково використала. Без нього ця історія б не зʼявилась
07.02.202508:03
Почала редагувати текст, було 22 сторінки. Зараз на 4-й, залишилося 20. Відчуваю, поки до середини дійду, стане 10.
Я ж, бляха, не поїду з Києва поки не напишу принаймі 25🥲🥲🥲
Я ж, бляха, не поїду з Києва поки не напишу принаймі 25🥲🥲🥲
01.02.202513:50
Знайшла в нотатках текст, якому вже пів року. Зовсім забула про його існування, бо писала у потязі в якомусь дивному напівсні. Навіть не можу пригадати, чи це фрагмент, що мав увійти до більшого тексту, який пишу зараз. Але там поєднані елементи з трьох моїх незавершених історій — про «добру» смерть («Арибна», 2019|?|), філолога, який мріяв написати роман (2022) і гуцульського хлопчика (2024-5).
Хай буде тут.
***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.
Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».
Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…
«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.
Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.
Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.
Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).
7 липня 2024
Хай буде тут.
***
Він сидить, схилившись над розгорнутим зошитом, нервово затискає автоматичну ручку, торкається її гладкої поверхні й відчуває, наче тонкі скупчення електричного струму пронизують його мозок. Очі поволі заплющуються. Лінії сторінок починають зливатися, літери перестрибують з рядка у рядок, він не може приборкати їх, затискає в зубах ковпачок, намагаючись зосередитись, але важка ковдра липкого сну огортає тіло дедалі більше. У голові роздається важкість, ніби хтось вклав туди мокру вату, і тепер вона заповнила все – від краю до краю. Але спати не можна, ні. Ніч – єдиний час для себе і свого. Він мусить написати бодай щось, залишити свідчення цього дня. Привести людей з інших вимірів, оживити їх. Але люди не приходять. Тиша й застиглість.
Завтра знову буде день. Подібний до інших. Однаковий. Тьмяне жовте світло від лампи, тріщини на нерівній поверхні старого дубового столу, який належав ще його діду, темно-зелені стіни невеликої кімнати, що радше схожа на підсобку. Або на комору. Або на щурячу нору.
Раптом він відчуває нудливу беззмістовність усього, чим займається. А затим – самотність. Здається, це те, що називається «бути дорослим». Або, як ще кажуть, «мати волю вéршити своє життя».
Скроні миттєво стиснуло тупим болем. Наче вдарили по голові чимось важким. Він схиляє обличчя, впершись у схрещені на колінах руки, притискає ноги до тулуба, і починає розхитуватись, наче маятник. Голова поволі наливається теплим оловом, це тепло роздається усім тілом, застигаючи, сковуючи рухи. Більше немає сенсу опиратися втомі. Зрештою, слова все одно не приходять, йому не вдається приборкати гачки і риски літер, впорядкувати й підпорядкувати їх. А втім, чи варте воно зусиль…
«Любов варта всього», – крутиться в голові слова якогось сучасного поета. Хто це? Іздрик? Жадан?
Сон. Тяжкий. Сконденсований. Пекучий.
Він сидить на березі річки. Навколо нікого. Початок осені. Десь звіддаля чутно сумний клич лелек, що прощаються з рідними гніздами аж до весни. Тобто – до початку нових часів. Камінням повзе павук, швидко перебирає тонкими чорними лапками-нитками – і зникає в ущелині. Вода накочується, а тоді відпливає прозорими хвилями. Дзвінкі пориви вітру. Кроки.
Обертається й бачить жінку. Її обличчя не видно через сяйво, шкіра брудна чи засмагла, а з одягу лише обірване біле простирадло, обернуте навколо стегон. Він дивиться на її сильні ноги й збиті до крові пальці, потріскані стопи. Жінка нерухомо мовчить. Жоден з них не наважується піти назустріч. Раптом з-за її спини роздається дитячий плач, що поволі перетворюється на різкий крик. Жінка розвʼязує смужки тілесної тканини, закріпленої під пахвами й на плечах. Чому він раніше не помітив цього? Вже за хвилину вона тримає в руках згорток із немовлям. Дитина вмовкає. Жінка мовчить. Він теж. Ніхто не наважується порушити тишу. Світ застигає й стискається до розміру атома.
Жінка стоїть ще кілька хвилин, тримаючи дитину однією рукою, а тоді без жодних пояснень залишає згорток на камінні – і йде. Він нічого не запитує. Все одно це скоро завершиться.
Кожен сон мусить завершитись.
Пробудження(м).
7 липня 2024
26.10.202408:21
Ця срібна округла повня
краде в тебе спокій ночі,
тікаєш у себе, хочеш
набутися перших звуків
своєї нової правди –
і губиш її, і вкотре:
між вилиць, углиблень, впадин
ти кажеш: «Весна з тобою
[ще осінь, зима і літо],
бери собі все, що можеш.
Бери собі сили, світло,
Лиши мені голос. Тишу».
Бери собі все, що візьмеш.
Бери собі. Боже, досі ж
стікають обличчям ріки
твоїх первозданних зрошень –
ці зливи такі невпинні,
спадають на землю й хочуть
втопити будинки, з ними
забрати і нас з собою –
в розріджений простір. Тіні
чатують на півдорозі.
Стискаєш в долонях іній,
і ріжуть тонкі шпигачки
прозору незгрублу шкіру.
У небі пливуть тумани –
і ми вже пливемо з ними.
23–26.10.24
краде в тебе спокій ночі,
тікаєш у себе, хочеш
набутися перших звуків
своєї нової правди –
і губиш її, і вкотре:
між вилиць, углиблень, впадин
ти кажеш: «Весна з тобою
[ще осінь, зима і літо],
бери собі все, що можеш.
Бери собі сили, світло,
Лиши мені голос. Тишу».
Бери собі все, що візьмеш.
Бери собі. Боже, досі ж
стікають обличчям ріки
твоїх первозданних зрошень –
ці зливи такі невпинні,
спадають на землю й хочуть
втопити будинки, з ними
забрати і нас з собою –
в розріджений простір. Тіні
чатують на півдорозі.
Стискаєш в долонях іній,
і ріжуть тонкі шпигачки
прозору незгрублу шкіру.
У небі пливуть тумани –
і ми вже пливемо з ними.
23–26.10.24
14.10.202419:21
LEPUS
Ти – впольований заєць,
що дивиться в світ
жахними очима
утрачених ніp-лабіринтів.
Хоче втекти –
витекти соком солодким,
заповнити простір липким
свідченням всюдинаявности. Босим
ступати, не чуючи болю, а втім:
перша третина хвоста – обгоріла.
Друга третина потрапила в пастку.
Третя третина //роздроблених снів//
вʼїлася скалками в лапи –
і хай би:
дім твій зі стінами з сіна –
горить.
Дім твій –
впадáє в провалля провини.
Дім твій –
здригається памʼяттю днів,
просить завершення.
Дім, наче привид.
Дім, наче дим,
витікає крізь ґніт,
віється простором –
ти ж досі в ньому
час вимальовуєш пазуром довгим.
Родиться міф у червивому лоні –
жовто-яскравий і теплий, як плід
дерева все-не-пізнання.
І вкотре,
вкотре собі ти повторюєш:
Боже,
ось протікають пустельні протоки,
руки свої простягаючи. Доки
мушу вгортатися в попіл і сніг,
хýтро і шкіру бруднити?
Тож
доки?
Тихнеш і мрякнеш, втративши слід.
Шкуру прийдешнього ділиш надвóє.
Дивишся в світ упольованим оком.
Тихнеш і мрякнеш.
Тихнеш.
І ти.
11–14.10.24
Ти – впольований заєць,
що дивиться в світ
жахними очима
утрачених ніp-лабіринтів.
Хоче втекти –
витекти соком солодким,
заповнити простір липким
свідченням всюдинаявности. Босим
ступати, не чуючи болю, а втім:
перша третина хвоста – обгоріла.
Друга третина потрапила в пастку.
Третя третина //роздроблених снів//
вʼїлася скалками в лапи –
і хай би:
дім твій зі стінами з сіна –
горить.
Дім твій –
впадáє в провалля провини.
Дім твій –
здригається памʼяттю днів,
просить завершення.
Дім, наче привид.
Дім, наче дим,
витікає крізь ґніт,
віється простором –
ти ж досі в ньому
час вимальовуєш пазуром довгим.
Родиться міф у червивому лоні –
жовто-яскравий і теплий, як плід
дерева все-не-пізнання.
І вкотре,
вкотре собі ти повторюєш:
Боже,
ось протікають пустельні протоки,
руки свої простягаючи. Доки
мушу вгортатися в попіл і сніг,
хýтро і шкіру бруднити?
Тож
доки?
Тихнеш і мрякнеш, втративши слід.
Шкуру прийдешнього ділиш надвóє.
Дивишся в світ упольованим оком.
Тихнеш і мрякнеш.
Тихнеш.
І ти.
11–14.10.24
18.06.202409:45
Мова слабшає, наче мʼязи,
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.
Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.
Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.
02–18.06.24
розтискаючись, бʼє все глибше –
і росте в тобі сумнів. Блазні
надихаються болем. Пишуть
на стовпах, на ганебних палях –
про присутність когось там. Боже,
але час цей такий примарний,
але віра, надія – й хто там:
незбагненна солона мудрість
і холодна незнана приязнь
розтинають відвертість – пульс твій
вже стихає поволі. Ти ще
не зійшов із дороги правди,
твоя сила ще тут і поряд:
захлинається й тоне – далі
розпливається оскал. Доля
упивається цим надлИшком,
і зраховує час. Удари
розпадаються в теплій тиші
між стовпів, що тримають памʼять
на тонких заржавілих шиях,
ось твій погляд, і доторк – бачиш?
Ти, мов крапля, тонка, нестримна,
що не хоче – а мусить впасти.
Оминають тінистий пагорб
незліченні комахи стрáху,
і лоскочуть тонкими крИльми
білі струни світів між нами.
Напинаються й терпнуть звʼЯзки,
і зриваються з горла крики,
осипаються з неба градом
міліарди деталей. Ми ще
обіймаємо зéмлі кроком,
і ступаємо в нори з жахом.
Та вже хтось на скрижалях пише
про майбутніх – великих, владних,
що повстануть із тіней наших,
і сильнішими будуть. Всоте:
прокидаєшся – а не бачиш,
захлинаєшся – а не тонеш.
Всесвіт бʼє у годинник смерті,
напинає байдужі крила,
і злітають останні, мертві
поцілунки під небом сивим.
Розтискають лещата темні
сотні куль земляного граду,
і змивають з обличчя зимні,
недосказані фрази. Фатум
вже зраховує миті. Ми ще
нерозʼєднано терпнем дóлі,
притискаючись до одвірків
ще не пройдених вздовж історій.
02–18.06.24
से पुनः पोस्ट किया:
stavozero
14.02.202515:20
stavozero - калейдоскоп / рлс целан
регіон, де розміщено РЛС "Памір" та де народився Пауль Целан.
і враховуючи той факт, наскільки важливим є Целан для європейської літератури ХХ століття, і наскільки далеко шириться його вплив за межі Чернівців, не поєднати ці дві речі я не міг.
автори, що ввійшли до цього підбору:
Інга Кейван - "діти беслану"
Христя Венгринюк - "мій білий старий качур"
Андрій Тужиков - "в моїх гаванях вже не з'являються великі судна"
Андрій Шийчук - "ріка дніпро"
Олег Осташек - "хата"
Марина Горбатюк - "крихкість червоних прожилок"
Ян Гуцул - "іде на весну"
Діана Целюк - "кав'ярня"
Юлія Яськова - "писати про щось просте, буденне"
Матвій Дарійчук - "смута гнітить"
регіон, де розміщено РЛС "Памір" та де народився Пауль Целан.
і враховуючи той факт, наскільки важливим є Целан для європейської літератури ХХ століття, і наскільки далеко шириться його вплив за межі Чернівців, не поєднати ці дві речі я не міг.
автори, що ввійшли до цього підбору:
Інга Кейван - "діти беслану"
Христя Венгринюк - "мій білий старий качур"
Андрій Тужиков - "в моїх гаванях вже не з'являються великі судна"
Андрій Шийчук - "ріка дніпро"
Олег Осташек - "хата"
Марина Горбатюк - "крихкість червоних прожилок"
Ян Гуцул - "іде на весну"
Діана Целюк - "кав'ярня"
Юлія Яськова - "писати про щось просте, буденне"
Матвій Дарійчук - "смута гнітить"
05.02.202518:43
Друзі, треба ще раз проявити активність на зборі Богдани. Потрібно до неділі закрити загальну банку, загалом бракує 21,5к.
На підсилювальній банці бракує менше 3000. Я знаю, що ми можемо скинутись по кілька гривень, бо й не такі суми закривали.
Дуже сумно, що збирати гроші на потрібні штуки дедалі важче. Це шалено демотивує насправді.
Але чи маємо право втомлюватись?🙃
https://send.monobank.ua/jar/ANk1jTLzsL
На підсилювальній банці бракує менше 3000. Я знаю, що ми можемо скинутись по кілька гривень, бо й не такі суми закривали.
Дуже сумно, що збирати гроші на потрібні штуки дедалі важче. Це шалено демотивує насправді.
Але чи маємо право втомлюватись?🙃
https://send.monobank.ua/jar/ANk1jTLzsL
28.01.202518:41
Приходьте)
21.10.202413:05
|Tenebrae|
Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.
04.09–21.10.24
Сплітаєш гілки під кроною дня,
що завтра розкриється квітами. Памʼять
голкою ввíйде у стовбур життя,
вoдами синіми буде здійматись
поміж углибин – вільно текти
вгору до простору міжпотойбіччя.
Доти – наповнюєш росами свій
келих прозорий. Час протиріччя
вже розгортає сувої, і ти
досі снуєш цим розрідженим киснем.
Крапаєш,
довго стікаєш униз –
парою хочеш там статися, димом.
Мокра земля видихає, тремтить,
рясно зволожене лоно стискає –
дерево дня напувається і
падає з тріскотом дóлі –
у хмари,
в білі долоні, в непрóсвіток, в ніч
в довгі печери і чорні провалля
темряви.
Темряви стане для всіх.
Коренем сточеним в сніг загортає
вирване тіло – вологе й липке
дерево памʼяті. Дерево-памʼять.
Хочеш лишитися тут чи ніде –
втім, відступаєш. І падаєш.
Далі.
04.09–21.10.24
12.10.202417:27
Колись
слова доростуть,
навчаться ходити
гранатовим вістрям старого ножа –
і ти заговориш
про темряву й світло,
про втрату маршрутів і векторів. Так:
про доброго бога,
про ідолів віри,
про колір любові
і запах трави,
яка пробивається пухом з-під шкіри
обмерзлого ґрунту – і тягнеться. Ти
складаєш, мов пазли, позначення, знаки –
приходять до тебе у тріпові сни
холодні, як сніг,
блідолиці примари
іще ненароджених духів землі.
Тіні вже входять в порожню кімнату
тонких лабіринтів свідомості – і
наповнюють шумом збитих сигналів
всі порожнини й прогалини. Ти
вкладаєш у лоно майбутнього світу
зелені й зогнилі отруйні плоди,
і довго чекаєш, наче причастя
до ери прийдешнього, що навкруги
несеться вже відблиском світла.
Змовкаєш.
Втамовуєш подих. Приборкуєш світ.
Вдивляєшся в очі навпроти –
примари
загойдують чіткість впізнаваних рис.
Бліді силуети зіниць проростають
до стінок вербальних позначень.
Тремтить
прозора повіка – і в землю вростає
загублена вія.
Слина і сіль.
Хотілося б мати слова, щоб писати
про квіти гарячих підшкірних садів,
про море, що піниться в кутиках ока,
про вічність і світло,
про співи і сміх.
Про радість і свято
народження світу
в долонях чи крилах едемських птахів.
Хотілося б, може, писати про завтра –
що буде безмежним і теплим.
А втім,
вигноюєш втрати нестримним потоком.
І мовчки чекаєш переліків, дат.
Приходять, як завжди, пустóти – холонеш.
Виймаєш щоранку каміння із дна –
і знову вкидаєш. І далі по колу.
Хотілося б, може, писати не страх.
Та пишеться мова –
глéвко і довго, –
мова померлих,
сповнена зла.
08–12.10.24
слова доростуть,
навчаться ходити
гранатовим вістрям старого ножа –
і ти заговориш
про темряву й світло,
про втрату маршрутів і векторів. Так:
про доброго бога,
про ідолів віри,
про колір любові
і запах трави,
яка пробивається пухом з-під шкіри
обмерзлого ґрунту – і тягнеться. Ти
складаєш, мов пазли, позначення, знаки –
приходять до тебе у тріпові сни
холодні, як сніг,
блідолиці примари
іще ненароджених духів землі.
Тіні вже входять в порожню кімнату
тонких лабіринтів свідомості – і
наповнюють шумом збитих сигналів
всі порожнини й прогалини. Ти
вкладаєш у лоно майбутнього світу
зелені й зогнилі отруйні плоди,
і довго чекаєш, наче причастя
до ери прийдешнього, що навкруги
несеться вже відблиском світла.
Змовкаєш.
Втамовуєш подих. Приборкуєш світ.
Вдивляєшся в очі навпроти –
примари
загойдують чіткість впізнаваних рис.
Бліді силуети зіниць проростають
до стінок вербальних позначень.
Тремтить
прозора повіка – і в землю вростає
загублена вія.
Слина і сіль.
Хотілося б мати слова, щоб писати
про квіти гарячих підшкірних садів,
про море, що піниться в кутиках ока,
про вічність і світло,
про співи і сміх.
Про радість і свято
народження світу
в долонях чи крилах едемських птахів.
Хотілося б, може, писати про завтра –
що буде безмежним і теплим.
А втім,
вигноюєш втрати нестримним потоком.
І мовчки чекаєш переліків, дат.
Приходять, як завжди, пустóти – холонеш.
Виймаєш щоранку каміння із дна –
і знову вкидаєш. І далі по колу.
Хотілося б, може, писати не страх.
Та пишеться мова –
глéвко і довго, –
мова померлих,
сповнена зла.
08–12.10.24
से पुनः पोस्ट किया:
снотворний
08.06.202411:21
Бачу, що мій збір на авто повільно, але просувається.
У мене є побратими, які так само відкрили збори на потреби своїх відділень.
Це збір Вікінга:
https://send.monobank.ua/jar/AYSdKqNqQz
А це збір Риби:
https://send.monobank.ua/jar/8bFn8pnz6B.
Це люди не ведуть активно соцмережі, тож мало хто знає, що у них є необхідність так само відкривати збори, щоб закуповувати необхідне обладнання та комплектуючі.
Насправді, навіть репости та публікації їхніх зборів зсовують їх на 0%.
Тож пропозиція наступна:
Я не буду писати вірш кожному донтеру, як це доволі вміло роблять інші автори.
Але якщо на банці Вікінга буде принаймі 20 тисяч, а на банці Риби– 35, то я скину документом електронну збірку"?" з усіма своїми текстами.
Мотивація, звісно така собі, але поки є така змога– то нирки продавати не буду🙃
(І повтрю, зараз чи не в кожного побратима є відкритий збір). Усіх їх поширити я не зможу. Але ці два– ну прямо дуже туго ідуть...
Тож попрошу мінімум про репост на свій канал
У мене є побратими, які так само відкрили збори на потреби своїх відділень.
Це збір Вікінга:
https://send.monobank.ua/jar/AYSdKqNqQz
А це збір Риби:
https://send.monobank.ua/jar/8bFn8pnz6B.
Це люди не ведуть активно соцмережі, тож мало хто знає, що у них є необхідність так само відкривати збори, щоб закуповувати необхідне обладнання та комплектуючі.
Насправді, навіть репости та публікації їхніх зборів зсовують їх на 0%.
Тож пропозиція наступна:
Я не буду писати вірш кожному донтеру, як це доволі вміло роблять інші автори.
Але якщо на банці Вікінга буде принаймі 20 тисяч, а на банці Риби– 35, то я скину документом електронну збірку"?" з усіма своїми текстами.
Мотивація, звісно така собі, але поки є така змога– то нирки продавати не буду🙃
(І повтрю, зараз чи не в кожного побратима є відкритий збір). Усіх їх поширити я не зможу. Але ці два– ну прямо дуже туго ідуть...
Тож попрошу мінімум про репост на свій канал
07.02.202522:16
приїхати в Київ і померти
було б гарно померти в Києві
можливо навіть поетичніше ніж стрибнути з мосту
що взагалі естетичного в стрибках з мосту
а так
приїхати в це місто
померти в ньому
помирати в Чернівцях не можна
в Чернівцях заборона на смерть
місто в якому хочеться жити
розрізає звʼязки
штовхає в обійми
до міста в якому хочеться вмерти
стоїш на-
пів-
дорозі
куди далі
іти
було б гарно померти в Києві
можливо навіть поетичніше ніж стрибнути з мосту
що взагалі естетичного в стрибках з мосту
а так
приїхати в це місто
померти в ньому
помирати в Чернівцях не можна
в Чернівцях заборона на смерть
місто в якому хочеться жити
розрізає звʼязки
штовхає в обійми
до міста в якому хочеться вмерти
стоїш на-
пів-
дорозі
куди далі
іти
04.02.202521:56
|дім|
Невдовзі
із домом
станеться пустка —
вже скоро.
Ти бачиш, як стеля вгортається в луску
й відрощує зябра.
Ти чуєш,
як сумніви
тихо скрадаються стінами,
легко риплять —
невагомо
торкаючись шафи кістлявими пальцями
втрати.
Ти пʼєш цю отруєну воду майбутнього
й знаєш — невдовзі
утворяться вирви на місці квітучого саду.
Ти знаєш:
ці вічні дерева
лежатимуть долі з обпаленим листям —
і більше
ніколи
не зможуть гойдати на вітах
дітей твоїх.
Ще не народжених.
Знаєш:
ти вдома
не можеш лишатися.
В дому
жодного шансу
встóяти —
мусиш позбутися стін цих.
Ти мусиш(!)
втікати.
Невдовзі
із домом
станеться тиша —
і втома
закриє полудою очі.
Ти мусиш.
Не спати.
30.01—04.02.25
Невдовзі
із домом
станеться пустка —
вже скоро.
Ти бачиш, як стеля вгортається в луску
й відрощує зябра.
Ти чуєш,
як сумніви
тихо скрадаються стінами,
легко риплять —
невагомо
торкаючись шафи кістлявими пальцями
втрати.
Ти пʼєш цю отруєну воду майбутнього
й знаєш — невдовзі
утворяться вирви на місці квітучого саду.
Ти знаєш:
ці вічні дерева
лежатимуть долі з обпаленим листям —
і більше
ніколи
не зможуть гойдати на вітах
дітей твоїх.
Ще не народжених.
Знаєш:
ти вдома
не можеш лишатися.
В дому
жодного шансу
встóяти —
мусиш позбутися стін цих.
Ти мусиш(!)
втікати.
Невдовзі
із домом
станеться тиша —
і втома
закриє полудою очі.
Ти мусиш.
Не спати.
30.01—04.02.25
28.10.202416:48
[ |dassistmeinkampf| – фінал]
Цього дня
рік тому
у вас були спогади –
пише фейсбук.
Холодний осінній Ляйпциг.
Довга дорога.
Короткі перекури раз на кілька годин –
чисто щоб не йобнутись
від криків дітей,
монотонних розмов пасажирів,
бутербродів,
румунської музики, українських матів.
Боже, і все це, щоб
сміти
називатися поеткою.
Думаєш.
Моя боротьба
за місце в літературі
закінчилась в автобусі «Чернівці – Дармштадт». Дорогою на фестиваль,
про який мріяла.
Перший серйозний фестиваль, на який потрапила –
не в своїй країні.
Думаєш:
блять, як же іронічно –
Ukrainische Dichterin.
Вони ж будуть думати, що я
успішна
в своїй країні.
Вони ж не знають – хто я.
Я ж можу вигадати нову реальність,
біографію, що гідна звання,
яким титулують.
А все ж
не наважуюсь.
«Я звичайна людина з маленького міста
на заході.
Так, пишу. Так, подобається.
Трагічно?
Так, нехай буде».
– Спробуйте писати оптимістичніше. Ви побачите, як зміниться світ навколо.
– Дякую, обовʼязково.
«Вас запросили на цей фестиваль, це так почесно», – сказала одна німкеня.
«Ваша поезія така глибока, ви ніби прожили десять життів», – сказав один німець.
«А чому ви не на фронті? Чому ваш друг воює, а ви тут?» – запитав один інтелігент, який дивився згори вниз навіть коли сидів.
А я стояла.
Реально.
Чому я не на фронті.
Думаю.
Моя боротьба
на літературному фронті
закінчилась.
У вас є спогади,
каже фейсбук.
Про Дармштадт і Бремен.
Про Франкфурт і Бремергафен.
Колись я обовʼязково напишу про це вірш.
Думаю.
Та блять.
28.10.24
Цього дня
рік тому
у вас були спогади –
пише фейсбук.
Холодний осінній Ляйпциг.
Довга дорога.
Короткі перекури раз на кілька годин –
чисто щоб не йобнутись
від криків дітей,
монотонних розмов пасажирів,
бутербродів,
румунської музики, українських матів.
Боже, і все це, щоб
сміти
називатися поеткою.
Думаєш.
Моя боротьба
за місце в літературі
закінчилась в автобусі «Чернівці – Дармштадт». Дорогою на фестиваль,
про який мріяла.
Перший серйозний фестиваль, на який потрапила –
не в своїй країні.
Думаєш:
блять, як же іронічно –
Ukrainische Dichterin.
Вони ж будуть думати, що я
успішна
в своїй країні.
Вони ж не знають – хто я.
Я ж можу вигадати нову реальність,
біографію, що гідна звання,
яким титулують.
А все ж
не наважуюсь.
«Я звичайна людина з маленького міста
на заході.
Так, пишу. Так, подобається.
Трагічно?
Так, нехай буде».
– Спробуйте писати оптимістичніше. Ви побачите, як зміниться світ навколо.
– Дякую, обовʼязково.
«Вас запросили на цей фестиваль, це так почесно», – сказала одна німкеня.
«Ваша поезія така глибока, ви ніби прожили десять життів», – сказав один німець.
«А чому ви не на фронті? Чому ваш друг воює, а ви тут?» – запитав один інтелігент, який дивився згори вниз навіть коли сидів.
А я стояла.
Реально.
Чому я не на фронті.
Думаю.
Моя боротьба
на літературному фронті
закінчилась.
У вас є спогади,
каже фейсбук.
Про Дармштадт і Бремен.
Про Франкфурт і Бремергафен.
Колись я обовʼязково напишу про це вірш.
Думаю.
Та блять.
28.10.24
17.10.202416:54
| Lebensborn |
10 років тому
я писала в щоденниках
про першу велику любов –
блакитноокого однокласника,
який, втім, ніколи б не міг бути
зі мною |||
чи може, моїм.
10 років тому
все видавалось
трагічно-приреченим.
«Що може бути гірше,
ніж неможливість бути із тим,
кого любиш?» – питала [себе?].
Здається,
простір стискався до розмірів ока.
Блакитно-холодного ока.
Якби ми жили в часи
світової війни,
окуповані Райхом,
його б точно забрали на Захід,
його б точно виховали
сумлінним арійцем –
цього гарного хлопчика з блакитними очима.
Але зараз
ми живемо в інші часи –
ХХІ століття.
10 років томy
я писала про нього.
10 років потому
пишу про війну,
яка має
червоні щурячі очі,
довгі щурячі вуса,
хижі щурячі лапки.
І жодного слова
про блакитноокого арійського хлопчика.
17.10.24
10 років тому
я писала в щоденниках
про першу велику любов –
блакитноокого однокласника,
який, втім, ніколи б не міг бути
зі мною |||
чи може, моїм.
10 років тому
все видавалось
трагічно-приреченим.
«Що може бути гірше,
ніж неможливість бути із тим,
кого любиш?» – питала [себе?].
Здається,
простір стискався до розмірів ока.
Блакитно-холодного ока.
Якби ми жили в часи
світової війни,
окуповані Райхом,
його б точно забрали на Захід,
його б точно виховали
сумлінним арійцем –
цього гарного хлопчика з блакитними очима.
Але зараз
ми живемо в інші часи –
ХХІ століття.
10 років томy
я писала про нього.
10 років потому
пишу про війну,
яка має
червоні щурячі очі,
довгі щурячі вуса,
хижі щурячі лапки.
І жодного слова
про блакитноокого арійського хлопчика.
17.10.24
11.10.202422:24
08.06.202401:25
Із моїм мозком відбулося щось шалене – йому вдалося приборкати, дослівно зацитувати, кожне слово з трансцендентного виміру.
Напівсон
Щось у ключицях, якась мʼяка рожева сутність, промовляє: «Реню, моя люба, миленька Реню. Я мушу тобі дещо сказати. Спершу воно налякає тебе, а тоді ти звикнеш. Тобі буде страшно, дуже страшно. Звикни до цього – відтак стане легше».
Між цими й наступними словами – оніміння тіла.
«Реню, чуй же, ти мусиш знати:
"Я – це ти, і ти – це я.
Ми легкі, мов світ без дна.
Ти – це я, і я – це ти:
Колір мертвої води.
Я – це ти, і ти – це я…" – а тоді голос вривається, сутність захлинається підшкірними водами, а Реня-Я каже:
«Ти – це ти, і я – це я.
Ти зникаєш, мов змія,
З поля бою – в теплий край.
В дім свій знищений. Бувай».
Отямлення.
Напівсон
Щось у ключицях, якась мʼяка рожева сутність, промовляє: «Реню, моя люба, миленька Реню. Я мушу тобі дещо сказати. Спершу воно налякає тебе, а тоді ти звикнеш. Тобі буде страшно, дуже страшно. Звикни до цього – відтак стане легше».
Між цими й наступними словами – оніміння тіла.
«Реню, чуй же, ти мусиш знати:
"Я – це ти, і ти – це я.
Ми легкі, мов світ без дна.
Ти – це я, і я – це ти:
Колір мертвої води.
Я – це ти, і ти – це я…" – а тоді голос вривається, сутність захлинається підшкірними водами, а Реня-Я каже:
«Ти – це ти, і я – це я.
Ти зникаєш, мов змія,
З поля бою – в теплий край.
В дім свій знищений. Бувай».
Отямлення.
07.02.202520:34
На фб-сторінці «Українського радіо» додали відеотрансляцію нашого з Віталієм інтервʼю про антологію «Стежки війни, стежки любові».
Ходіть дивіться)
https://www.facebook.com/share/v/1683Ya77pA/?mibextid=wwXIfr
Ходіть дивіться)
https://www.facebook.com/share/v/1683Ya77pA/?mibextid=wwXIfr
02.02.202510:27
«❗️за вчора зібрали тільки 135 грн – смішна сума, оскільки я поширюю не лише тут, а в інстаграмі + хтось із вас поширює на свої платформи..
ми завжди закривали ці міні-зборики, і знаю, що цього разу теж закриємо, але не без вашої допомоги 🫶»
Допис: https://t.me/stomenevmeni/4753
Це взагалі не ок, потрібно підтримати збір. Заокругліть суми на карточках🙏🙏🙏
https://send.monobank.ua/jar/ANk1jTLzsL
ми завжди закривали ці міні-зборики, і знаю, що цього разу теж закриємо, але не без вашої допомоги 🫶»
Допис: https://t.me/stomenevmeni/4753
Це взагалі не ок, потрібно підтримати збір. Заокругліть суми на карточках🙏🙏🙏
https://send.monobank.ua/jar/ANk1jTLzsL
27.10.202400:38
Вдихати
гостре повітря зими,
що надходить зі сходу майже нечутно –
ступає камінням,
виймає зсередини
мертві частини риб,
вправно сортує кожну
рештку – бо вчора ж.
Ти.
Вчора ще був живий.
Вчора.
Сьогодні – знову:
тіло-хребет-плавці-
очі-і-зябра-лýску –
вправо потрібне. Сіль
краще на рану –
слухай:
море міліє – ти
дихати вчишся. Сушать
тіло твоє вітри –
ти затуляєш вуха.
Втім, вже нема куди:
втечі шляхи забуто.
Ось, витікаєш ти
млосно-отруйним трунком,
стінами темно-
ти. Самості. Ночі. Мунком –
криком його тремтиш.
Криком і страхом. Духом.
Стінками шлунку й снів –
вкотре повітря бракне,
дихаєш зло й мовчиш,
ледь відхопивши в смерті
мить безпорадства. Ти
тягнеш себе за шию,
ніби сліпе теля,
в жовте багаття-ирій,
в темряву світу-дна.
Ось твій жертовник – твердо
спати на ньому, втім,
ось твій жертовник. Смерті
більше немає. Дим –
дим лише є. І попіл.
Світло лише. І тінь.
Ось твій будинок-впóкій –
ти ж іще поза ним.
22–27.10.24
гостре повітря зими,
що надходить зі сходу майже нечутно –
ступає камінням,
виймає зсередини
мертві частини риб,
вправно сортує кожну
рештку – бо вчора ж.
Ти.
Вчора ще був живий.
Вчора.
Сьогодні – знову:
тіло-хребет-плавці-
очі-і-зябра-лýску –
вправо потрібне. Сіль
краще на рану –
слухай:
море міліє – ти
дихати вчишся. Сушать
тіло твоє вітри –
ти затуляєш вуха.
Втім, вже нема куди:
втечі шляхи забуто.
Ось, витікаєш ти
млосно-отруйним трунком,
стінами темно-
ти. Самості. Ночі. Мунком –
криком його тремтиш.
Криком і страхом. Духом.
Стінками шлунку й снів –
вкотре повітря бракне,
дихаєш зло й мовчиш,
ледь відхопивши в смерті
мить безпорадства. Ти
тягнеш себе за шию,
ніби сліпе теля,
в жовте багаття-ирій,
в темряву світу-дна.
Ось твій жертовник – твердо
спати на ньому, втім,
ось твій жертовник. Смерті
більше немає. Дим –
дим лише є. І попіл.
Світло лише. І тінь.
Ось твій будинок-впóкій –
ти ж іще поза ним.
22–27.10.24
16.10.202411:03
| vřepiti |
Нащупування голосу
хитке і тендітне
наче заслабле відлуння пульсу
з-під шкіри прозорого тіла
що зветься притулком
пристáнком
в пустелі
блукаєш
воїном-духом-образом-
сонцем-холодних-пісків
списуєш стоси нотаток безслівʼям
контуром втрачених букв його креслиш
тиснеш у нього нагострені сенси
ніби втискають у черево танто
плавно окресливши коло
зиґзаґом
хочеш – не можеш – зійти з цього рейсу
впасти між рейок
рéпʼяхом стати
гнучко чіплятись корінням за дерму
надр земляних чи земельних
назавтра
вже прорости
чужорідним солодким
плодом
пізнáння / незнáння
і впасти
знову
між рейок
сіменем чорним
щоб прорости звідси згодом
шипами
15–16.10.24
Нащупування голосу
хитке і тендітне
наче заслабле відлуння пульсу
з-під шкіри прозорого тіла
що зветься притулком
пристáнком
в пустелі
блукаєш
воїном-духом-образом-
сонцем-холодних-пісків
списуєш стоси нотаток безслівʼям
контуром втрачених букв його креслиш
тиснеш у нього нагострені сенси
ніби втискають у черево танто
плавно окресливши коло
зиґзаґом
хочеш – не можеш – зійти з цього рейсу
впасти між рейок
рéпʼяхом стати
гнучко чіплятись корінням за дерму
надр земляних чи земельних
назавтра
вже прорости
чужорідним солодким
плодом
пізнáння / незнáння
і впасти
знову
між рейок
сіменем чорним
щоб прорости звідси згодом
шипами
15–16.10.24
11.10.202422:24
Часом натрапляєш на свій же голос 4-річної давнини – і стає моторошно. Але це вже історія.
Колись ми з Катею робили відеовірші. Відео я вже переросла, тримайте аудіо.
Текст мій.
Зведення Каті.
Колись ми з Катею робили відеовірші. Відео я вже переросла, тримайте аудіо.
Текст мій.
Зведення Каті.
28.05.202420:21
Губиш слова на шляху до речень,
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.
Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.
[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]
Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.
Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.
28.05.24
хочеш надати їм сенсу й форми –
звуки бунтують, збурюють в венах
кров і вино. І ти мусиш мовчки
слухати світу тендітні рухи,
хмари ловити в вітрила часу,
пестити хвилі, мерзнучи в руки,
щоб відігріти це море марень,
значень залишених десь на обійстях,
поглядів знічених, відблисків далей.
Ти обертаєшся – й небо так близько.
Ти віддаляєшся – й ґрунту немає.
Вікна наповнені присмерком сходу,
ти проминаєш їх ледве востаннє.
Кожна секунда – як крапля солона.
Кожна хвилина – як сад із кристалів,
міниться в променях світла і тоне,
наче оаза в пустелі. Минаєш,
все залишаєш позаду. А очі
боляче ріжуть зсередини. Знаєш?..
Часу відведено нам без надлИшку.
Часом буває і гірше, і краще.
Темрява солодко нас розкладає
на силуети й відлуння, а далі –
крапає воском розпеченим долі.
[Ось твоя тиша – терпка, недозріла.
Ось твоє слово – легкé, наче зéрня.
Ось твоя думка – колóситься спіло]
Ти оминаєш кути. Небезпека
поруч чигає, мов подруга ночі.
Поруч скулить геть знесилений пес(ик) –
хрипко відлунює предок у ньому:
сірий, поважний – король потойбіччя,
з лапами, наче стовпи або палі.
Теплий і вільний. Куций і тихий
поруч скулить ʼго нащадок хирлявий.
Сонце надходить щоранку, і знову:
щойно світанок подразнює очі,
світло-блакитно пробуджує втому,
[ВІН] замовкає, чекаючи ночі.
28.05.24
दिखाया गया 1 - 24 का 27
अधिक कार्यक्षमता अनलॉक करने के लिए लॉगिन करें।