філософські хащі

Епістемічне пригнічення з боку західної академії може ставати помітним уже під час навчання в українських університетах. Зокрема, Ольга Бурлюк (Burlyuk, 2019) зазначає, як, ставши студенткою Києво-Могилянської академії, почула, що мусить забути те, як писала раніше, бо в англомовному світі думають, аргументують та пишуть інакше, — і дотримання правил англійського академічного письма є запорукою успіху. Вона відчула, що йдеться не тільки про інший порядок слів, а про інший порядок думок, і була змушена відмовитися від будь-якого іншого письма, крім письма за правилами англомовної академічної спільноти. У сучасній світовій науці це все ще залишається необхідним: місцеві голоси мають шанс бути почутими лише за умови прийняття західної епістемологічної парадигми (Buchowski, 2012). У формі щоденника О. Бурлюк описує доброзичливу зневагу до українок та української науки, як від західних колеґ, так і від росіян. Зрештою вона порівнює себе з китайською маґістранткою, яка поруч із західними нау-ковцями «почувається усталено неповноцінною, попри те, чи до неї так ставляться, ще до того, як до неї поставляться взагалі» (Burlyuk, 2019, p. 41). О. Бурлюк намагається вийти за межі стандартизованого на Заході стилю міркування та письма, проте все одно змушена дотримуватися конвенцій західної академії, як-от писати про «конфлікт» в Україні (у 2017 р.), витрачаючи значну частину свого інтелектуального ресурсу на «відсторонення» та збереження «професіоналізму». Вона діагностує потрійний комплекс меншовартості у себе — і в українців загалом, але демонструє, що його становлення спричинене поведінкою більш привілейованих знавців.

Ти кажеш: «Славиш себе писанням, за філософа себе маючи», але тут же й сам себе викриваєш: коли я так писав? Не писав і писати не думав! Кажеш мені: «Філософію викладаєш», – і це зовсім не справедливо ти пишеш, нібито облишивши Святе Письмо, викладав я Гомера, і Арістотеля, й Платона, які серед грецьких стовпів найславетнішими були; якщо ж і писав, то не тобі, а князю, та й то нечасто.