От, буквально щойно закінчив перекладати:
Сулла не тільки передбачив власну смерть, а навіть трохи про неї написав. Адже писати він перестав усього за два дні до кончини, спинившись на двадцять другій книзі своїх «Спогадів». У ній Сулла згадує, як отримав від халдеїв пророцтво: мовляв, проживши добре життя, він помре в розповні щастя. Згадує і те, як явився йому вві сні син, що помер незадовго перед Метеллою: одягнений у просту одіж, той просив батька відпустити тривожні думки і ступати за ним, до матері Метелли, щоб там жити разом у тиші та спокої. Громадських справ, однак, Сулла після тої з’яви не покинув: приміром, за десять днів до смерті помирив у Дікеархіїi два ворожі табори і видав для тамтешніх жителів закон про подальші засади врядування містом.
А всього за день до смерті він дізнався, що Граній, один з міських урядників, не віддає в казну борг, дожидаючи, поки Сулла вмре. Тоді викликав Гранія до себе в покої і слугам наказав боржника задушити. Од надсадного крику розгніваному Суллі тріснув гнійник, через що зійшло багато крові. Невдовзі сили його покинули, Сулла промучився ще ніч — і вмер, лишивши по собі двох зовсім малих дітей від Метелли. А що Валерія народила донечку вже після його смерті, то дівчинку назвали Постума, бо так у Римі називають дітей, народжених по кончині батька.
