Що я маю на увазі, коли кажу, що ветерани повинні мати привілеї?
Уявіть двох успішних людей в довоєнному житті. Бізнесменів там, директорів, муткарів. Один - відкидає все попереднє життя, бере зброю в руки, воює, отримує поранення, гине; в кращому разі, повертається через роки в мирне життя вже зовсім іншим. З іншими пріоритетами та цінностями, до людей, які його не розуміють і шарахаються, і точно не збираються в джунглях ринкових відносин давати йому колишнє місце, якому він, можливо, уже і не відповідає. Другий - усі ці роки будує карʼєру, заробляє гроші, ходить щовихідних із сімʼєю по рєстіках, пару раз в рік ганяє у відпустку гріти дупу на пісочку. Живе красиве, успішне, найкраще життя. По закінченню війни, один із них все ще успішний красавчик, а другий може лишитися топтати плац на зарплату касира в макдональдсі або піти нахуй.
Чи можемо ми очікувати, що чоловік, який пожертвував багато чим заради спільного добробуту, задовольниться таким станом справ, і прийме в суспільній ієрархії місце парії і просителя милостині?
Дурень той, хто думає, що за принесені жертви, можна відкупитися безплатним психологом, проїздом по убд і 1500грн на спорт.
Джерелом влади і суверенітету є не ефемерний народ, а лише та його частина, яка не дала зникнути цьому народу і самій вітчизні. Ветерани повинні прагнути вершини. Це питання станової справедливості. Квоти у списках партій, на керівних посадах в державних та правоохоронних структурах, бізнесі, органах місцевої влади. Лобіювання інтересів ветеранської спільноти. Влада в руках козаків, а не шинкарів і гречкосіїв. Ось до чого необхідно прагнути.
