Черговий чудовий матеріал на ФФ, пара тез від мене.
1. Створення політичних, економічних альянсів та дипломатія в цілому завжди були ключем до американського домінування у світі. Світовий порядок, який виник після 1989 року, — це просто квінтесенція саме цієї американської сили. І якби американська політична система була здоровою (як, наприклад, у 90-ті), то ніяких проблем із подоланням КНР не було б. Ну і на фоні сказаного в статті можете додатково оцінити рівень дегенерації поточної адміністрації та її політики, хоча бити лежачого ногами — це не дуже культурна справа.
2. КНР — це серйозна і найбільша загроза для країн Європи та Сполучених Штатів, але не екзистенційна. Промисловий потенціал і справді створює проблеми, проте КНР поки що так і не освоїла методи економічної дипломатії та інтеграції. Проєкти в межах ініціативи "Один пояс — один шлях" не призводять до пришвидшеного економічного зростання і нерідко створюють політичну нестабільність у регіоні. Закріпити вплив у такій ситуації майже неможливо.
Окрім цього, в статті згадується, що демографічні проблеми "вирішуються в середньостроковій перспективі". Наразі якихось дієвих варіантів вирішення не проглядається від слова зовсім. Більше того, специфіка китайської економічної моделі накладає обмеження на фертильність. КНР — не перша країна, яка зробила гасло "неважливо, як мало можуть купити мої громадяни, головне, щоб західні пани купували якомога більше товарів мого виробництва" центральною ідеєю власного державного управління: Південна Корея та Японія теж страждають цим розладом. Різниця полягає в тому, що там рівень шизофренії трохи менший, а самі країни суттєво менші за КНР. Проте в них існує чіткий взаємозв'язок між ультраекспортоорієнтованою моделлю та кризою фертильності. Попри більшу демократичність і відносно вищий дохід на одиницю населення, оптимальної політики з подолання цієї кризи немає. Оскільки населення КНР суттєво бідніше, очікувати, що компартія знайде магічний спосіб підняття народжуваності, я б не став.
3. Промисловий потенціал і справді важливий, проте самодостатніх економік на сьогодні не існує. Індустріальна політика працює добре тоді, коли в її основу закладається розуміння конкурентних переваг конкретної країни та доступних факторів виробництва. Вона спрацьовує тоді, коли враховує не тільки конкретну країну, але й глобальні виробничі ланцюги, які існують та змінюються. Тому, якби Сполучені Штати та ЄС мали синхронізовану індустріальну політику, КНР ніколи б не могла використати свій промисловий потенціал як засіб тиску на будь-кого з них. Було б ще краще, якби ініціативи на кшталт "Глобал Гейтвей" нарешті запрацювали, але це поки що зовсім нездійсненні мрії.
Такі справи.
