Частина 1
Розділ 1(2)
Діставшись стовбура, помітив що з іншої сторони стоптаний бурʼян.
Раптово пролунав дзвінкий голос згори:
— Стій, хто йде!
Мене кинуло в холодний піт. Різко звів погляд вгору.
— О, Ігоре, ти вже тут?, —, водивши очима із сторони в сторону, намагався побачити його.
— Леонардо, ну я ж, бляха, казав - використовуй пароль та клікухі!, — обурився Ігор.
Я знову забув за безпеку… Знову провтикав…
— “Йшов пес через овес, нічо псові, нічо вівсові”, — швидко промовив, по закінченню видав смішок, тому що ця приказка постійно мене смішила.
— Добре, лізь на базу. — в голосі чулися нотки незадоволення.
Руки потягнулись вгору до гілки, закинувши обидві ноги та обхопивши її, вдалося швидко опинитися на першому рівні дерева. Найважчим було перше зусилля, далі буде швидко. Рухи відточені до автоматизму, мить, і я вже на своєму місці із протилежної боку від Ігоря.
Його чорні шорти зачепилися за гілку й підтягнули одну зі сторін так, що було видно сіпднє із зеленими смужками. Я пирснув сміхом. Футболки на ньому не було. На плечах вже виднілися перші подряпини від гілок, а правий лікоть тіршки кровавий. Він стояв на досить тонкій гілці, якби не був таким худощавим, хідішим за мене, вже точно опинився на землі зі скрученою шиєю.
Наша схожість в поглядах та розвагах, не підлягали жодним питанням. Саме це й притягує один до одного. Різнилися ми тільки кольором волосся, - Ігор чорнявий я русий. Довжиною волосся, - в нього коротке, моє середньої довжини. Ну і зростом, - я вище за нього.
Наші погляди зустрілися, Ігор кліпнув правим оком. Я спробував відповісти у відповідь, проте нічого не вийшло, в мене заплющилися обидва ока. Ігор видав гортанниц, штучно викликаний сміх, й одразу після нього почав говорити:
— Такс, давай глянемо, хто сьогодні пасе “чергу”, — вдавши що дістає із-за пояса підзорну трубу, наче якийсь пірат, скрутив долоні в трубочку, збільшивши картинку почав аналізувати ситуацію.
— Що бачиш, Мікеланджело? — кинув я запит.
— Бачу 53 корови, — розпочав, — наші є на місці. Доречі я вчора зі своєю зміною відстрілявся, тому наступний місяць вільний від «черги». А в тебе там що?, — він відвів підзорну трубу від ока й глянув на мене.
— Я маю через тиждень пасти…
Цей час, коли потрібно випасати худобу, ненавидів всією душею. Як мінімум через те, що мене посилали туди на цілий день із молодшим братом, який типу був мені в «поміч». А по факту, тільки заважав. Краще б його взагалі не було. Проте я мушу із ним тягатися, бо він здає «контору” батькам про наші справи з Ігорем.
— Хто сьогодні в черзі?, — спитав я, щоб вигнати погані думки з голови й перевести тему.
— Бачу Ґрішу Ґрушку, - почав говорити Ігор прикладаючи кулачок до рота, наче то була рація, — як чуєш Леонардо?
Ми знали Ґрішу Ґрушку дуже добре. Де живе, із якої сторони до нього заходити, й про його великого рудого пса, який виліз із пекла й оселився в Ґріші. Щоб той не здогадався звідки він, пес допомагав випасати корови й ловив лисиці із куницями, вдавав сторожового, але я та Ігор добре знали що то за почвара.
Та його садочок нас все одно вабив, він був четвертим в списку наших улюблених місць.
— Чую добре, Ігоре… — я затнувся, й одразу виправився, — Чую добре, Мікеланджело.
Ігор закотив очі вгору й пропустив цей епізод повз вуха, він часто пробачав мої провтики й постійно повторював, - «тому що так роблять найкращі друзі!».
— Значить так, — він глянув на годинника, що мав синій ремінець та в центрі, де бігали дві стрілки, був кит, який випускав із себе струмінь води, — зараз 12:48. Маємо приблизно півгодини щоб зібрати залишки малини, — Ігор вів дуже швидко, — бо скоріш за все її вже зірвали всю. А основна місія буде ввечері. Хочеться тих таких медових яблук.
Я кивнув на знак згоди із сказаним.
Ігор склав уявну підзорну трубу й почав спускатися донизу.
Без зволікань, я рушив одразу за ним. Гілка за гілкою спускався майстерно до низу. Якби були змагання із залізання на наше дерево та спускання із нього, перше місце мав би Ігор, друге точно було б за мною. День обіцяв бути чудовим та плідним. Я гадав що нічого нам не може завадити.
#ОдногоЛіта1994року
