Educational
Історія та пам'ять
Educational
26.02.202511:53
26 лютого – День спротиву окупації Криму. Сьогодні ми вшановуємо мужність тисяч кримців, які цього дня в 2014 році вийшли на мітинг у Сімферополі на підтримку територіальної цілісності України.
У той час, коли наші співгромадяни на Революції Гідності боролися за своє право жити у вільній та демократичній країні, Росія завдала підступного удару, активізувавши проросійські сили які заздалегідь готувались в Криму.
26 лютого біля парламенту Криму відбувся проукраїнський мітинг, до якого долучилися від 5 до 10 тисяч учасників та який не допустив позачергового засідання парламенту й перегляду статусу автономної республіки у складі України.
Учасникам мітингу довелося зійтися у протистоянні із незаконним формуванням «Народне ополчення Криму» та «казачими» організаціями, яких спеціально мобілізували проросійські сили. Загинули двоє громадян України після травм, отриманих, ймовірно, в тисняві на площі. По допомогу до медиків звернулися 30 людей.
Але вже вранці 27 лютого російські спецпризначенці, так звані «зелені чоловічки», захопили ключові адміністративні будівлі, почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.
Псевдореферендум про статус Криму відбувся 16 березня 2014 року. Зрежисоване Росією «волевивлення» бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили тральщик «Черкаси» ВМС України – останню силу, що тримала український прапор у Криму.
Відтоді й донині півострів тимчасово окуповано Росією. Крим почав жити в новій реальності – реальності страху, репресій та брехні. Проте спротив у Криму не вщухає і сьогодні, через 11 років. Організовані рухи опору щодня нагадують окупантам: Крим – це Україна.
У той час, коли наші співгромадяни на Революції Гідності боролися за своє право жити у вільній та демократичній країні, Росія завдала підступного удару, активізувавши проросійські сили які заздалегідь готувались в Криму.
26 лютого біля парламенту Криму відбувся проукраїнський мітинг, до якого долучилися від 5 до 10 тисяч учасників та який не допустив позачергового засідання парламенту й перегляду статусу автономної республіки у складі України.
Учасникам мітингу довелося зійтися у протистоянні із незаконним формуванням «Народне ополчення Криму» та «казачими» організаціями, яких спеціально мобілізували проросійські сили. Загинули двоє громадян України після травм, отриманих, ймовірно, в тисняві на площі. По допомогу до медиків звернулися 30 людей.
Але вже вранці 27 лютого російські спецпризначенці, так звані «зелені чоловічки», захопили ключові адміністративні будівлі, почали блокувати українські військові частини та об’єкти на півострові, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, сухопутні в’їзди до Криму з боку Херсонщини.
Псевдореферендум про статус Криму відбувся 16 березня 2014 року. Зрежисоване Росією «волевивлення» бойкотували кримські татари та інші проукраїнськи налаштовані жителі півострова. 25 березня росіяни захопили тральщик «Черкаси» ВМС України – останню силу, що тримала український прапор у Криму.
Відтоді й донині півострів тимчасово окуповано Росією. Крим почав жити в новій реальності – реальності страху, репресій та брехні. Проте спротив у Криму не вщухає і сьогодні, через 11 років. Організовані рухи опору щодня нагадують окупантам: Крим – це Україна.
23.11.202407:01
Голодомор-геноцид 1932-1933 років, влаштований комуністичним режимом Сталіна з метою зламати опір українців, знищити українську ідентичність і пам’ять про українську державність, перетворити селян на колгоспних рабів і отримати необмежений доступ до продовольчих ресурсів, досі є одним з найжахливіших у ХХ столітті злочинів проти людства.
За наказом влади спеціальні продзагони вилучали в людей усі запаси збіжжя та харчів. На господарства накладалися натуральні штрафи. Села, які не виконували нереальні плани хлібозаготівлі, заносили на «чорні дошки», що означало повну блокаду населеного пункту і приречення на голодну смерть. Виїзд з України також був закритий.
В червні 1933 року смертність досягла епогею. Людей просто звозили в ями за селом, бо й ховати не було кому. Траплялися випадки канібалізму.
Про причини і наслідки Голодомору 1932-1933 років розповідає новий історичний ролик, підготовлений Українським інститутом національної пам’яті напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів. Ролик завершив цикл, присвячений трьом штучним голодам, які пережили українці за радянської влади.
Ролик створено спільно зі студією «Диваки-продакшн». Використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву.
Завантажити ролик у високій якості можна тут.
За наказом влади спеціальні продзагони вилучали в людей усі запаси збіжжя та харчів. На господарства накладалися натуральні штрафи. Села, які не виконували нереальні плани хлібозаготівлі, заносили на «чорні дошки», що означало повну блокаду населеного пункту і приречення на голодну смерть. Виїзд з України також був закритий.
В червні 1933 року смертність досягла епогею. Людей просто звозили в ями за селом, бо й ховати не було кому. Траплялися випадки канібалізму.
Про причини і наслідки Голодомору 1932-1933 років розповідає новий історичний ролик, підготовлений Українським інститутом національної пам’яті напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів. Ролик завершив цикл, присвячений трьом штучним голодам, які пережили українці за радянської влади.
Ролик створено спільно зі студією «Диваки-продакшн». Використані історичні фото та відеоматеріали із фондів Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву.
Завантажити ролик у високій якості можна тут.
07.10.202412:42
6 жовтня минула 160-та річниця з дня народження українського правника, історика та дипломата, який зробив фундаментальний внесок в розвиток та розбудову української державності на початку ХХ століття – Сергія Шелухіна.
Сергій Шелухін народився на Полтавщині у дворянській родині. Його рід сягає коріння козацької старшини часів Хмельниччини. Однак в часи Російської імперії козацьке прізвище Шолуха було русифіковане до Шелухін.
Навчався у Лубенській гімназії. У старших класах розробив підручник з тригонометрії. У 1883 році вступив на фізико-математичне відділення Київського університету, однак згодом перевівся на юридичний факультет.
З 1888 до 1902 року служив в судових органах Єлисаветграду (нині – Кропивницький), Кам’янця-Подільського та Кишинева. У 1902 році перебирається до Одеси, де протягом 15 років служив суддею та сенатором.
Окрім державної цивільної служби, Шелухін активно займався науковою та публіцистичною діяльністю. Зокрема у своїх працях він відстоював права селянства на чесний суд, права позашлюбних дітей, права жінок брати участь у судочинній практиці, а також чимало зробив у сфері кримінального права, зокрема у сфері боротьби з шахрайством та використанням Російської імперією позасудових арештів.
Також, у 1905 став один з співзасновників та активних лекторів у одеському відділі товариства «Просвіта». Шелухін обґрунтовував право українців послуговуватись українською в публічній сфері, а також досліджував історію німецьких громад на півдні.
У 1917 році очолив новостворений Керівничий український комітет Одеси, який об’єднував усі проукраїнські революційні рухи у місті. Однак того ж року відбув у Київ, щоб взяти участь в розбудові України. Протягом 1917-1921 років займав низку важливих державних посад: генерального судді та генерального прокурора, двічі міністра юстиції, був членом сенату. Як міністр, займався судовою реформою в Українській Державі Павла Скоропадського.
Ще у 1917 році Шелухін послідовно виступав за повну незалежність України. Правник пояснював це тим, що зречення Миколи ІІ від престолу автоматично розриває Переяславські угоди 1654 року, адже український народ обирав васалітет московського царя і його нащадків, а не був приєднаний силоміць. А зі зречення нащадків царя Олексія – Переяславський договір стає нелегітимним.
Як професійний юрист, Шелухін брав участь у переговорах з РСФРР під час Брест-Литовського договору, а також був юридичним радником української делегації на Паризькій мирній конференції.
З 1921 року на міграції. Жив у Відні та Празі. Займався викладацькою діяльністю в Українському вільному університеті та Українському педагогічному інституті Драгоманова у Празі. Помер у грудні 1938 року.
Сергій Шелухін народився на Полтавщині у дворянській родині. Його рід сягає коріння козацької старшини часів Хмельниччини. Однак в часи Російської імперії козацьке прізвище Шолуха було русифіковане до Шелухін.
Навчався у Лубенській гімназії. У старших класах розробив підручник з тригонометрії. У 1883 році вступив на фізико-математичне відділення Київського університету, однак згодом перевівся на юридичний факультет.
З 1888 до 1902 року служив в судових органах Єлисаветграду (нині – Кропивницький), Кам’янця-Подільського та Кишинева. У 1902 році перебирається до Одеси, де протягом 15 років служив суддею та сенатором.
Окрім державної цивільної служби, Шелухін активно займався науковою та публіцистичною діяльністю. Зокрема у своїх працях він відстоював права селянства на чесний суд, права позашлюбних дітей, права жінок брати участь у судочинній практиці, а також чимало зробив у сфері кримінального права, зокрема у сфері боротьби з шахрайством та використанням Російської імперією позасудових арештів.
Також, у 1905 став один з співзасновників та активних лекторів у одеському відділі товариства «Просвіта». Шелухін обґрунтовував право українців послуговуватись українською в публічній сфері, а також досліджував історію німецьких громад на півдні.
У 1917 році очолив новостворений Керівничий український комітет Одеси, який об’єднував усі проукраїнські революційні рухи у місті. Однак того ж року відбув у Київ, щоб взяти участь в розбудові України. Протягом 1917-1921 років займав низку важливих державних посад: генерального судді та генерального прокурора, двічі міністра юстиції, був членом сенату. Як міністр, займався судовою реформою в Українській Державі Павла Скоропадського.
Ще у 1917 році Шелухін послідовно виступав за повну незалежність України. Правник пояснював це тим, що зречення Миколи ІІ від престолу автоматично розриває Переяславські угоди 1654 року, адже український народ обирав васалітет московського царя і його нащадків, а не був приєднаний силоміць. А зі зречення нащадків царя Олексія – Переяславський договір стає нелегітимним.
Як професійний юрист, Шелухін брав участь у переговорах з РСФРР під час Брест-Литовського договору, а також був юридичним радником української делегації на Паризькій мирній конференції.
З 1921 року на міграції. Жив у Відні та Празі. Займався викладацькою діяльністю в Українському вільному університеті та Українському педагогічному інституті Драгоманова у Празі. Помер у грудні 1938 року.
17.09.202409:11
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
35 років тому в Чернівцях на стадіоні «Буковина» розпочався перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який пізніше поет Іван Малкович назве святом, яке «запалило іскру незалежності» в Україні.
Це була ще епоха Радянського Союзу, але дух свободи уже бринів у повітрі. Уже існував Український культурологічний клуб, уже була створена Українська Гельсинська спілка. У Львові активно діяло Товариство Лева і Студентське братство. Гостру соціальну сатиру видавав театр-студія «Не журись». В андеграунді з’явився потужний український рок.
Все лише чекало моменту, щоб вирватися із підпілля. І таким моментом стала «Червона Рута». Формально, вона проходила під егідою Комітету комсомолу та під контролем КГБ, однак розвиток подій показав, що ніхто вже нічого не контролює. Терор проти гостей фестивалю, які приходили у вишиванках та проносили на трибуни блакитно-жовті прапори, викликав протест в учасників «Червоної рути». Та й сам фестиваль став своєрідним маніфестом свободи.
Тарас Петриненко, який був у журі фестивалю, на заключному концерті виконав пісню про Народний рух (за тиждень до фестивалю в Києві пройшов Установчий з’їзд НРУ), домінуючими темами були екологія (наслідки аварії на ЧАЕС і алопеція – за кілька місяців до цього в Чернівцях фіксувалися масові випадки облисіння дітей), відродження мови та повернення справжньої історії, політична сатира.
Тоді ж уперше на великій сцені прозвучав заборонений тоді Гімн «Ще не вмерла Україна».
Лауреат Гран-прі фестивалю Василь Жданкін вийшов на сцену для вручення нагороди і після слів «Настала осінь: дні стали коротші, а міліцейські кийки довші» акапельно заспівав Гімн. Його підтримали, вийшовши на сцену, Віктор Морозов та Едуард Драч. І весь стадіон, який стоячи підспівував виконавцям. Щоб припинити це «неподобство», працівники КГБ сокирою перерубали електричний кабель, який ішов до сцени, але пісня продовжувала лунати.
Фестиваль «Червона рута» відкрив для широкої публіки Василя Жданкіна, Андрія Миколайчука, Сестричку Віку, Марію Бурмаку, сестер Тельнюк, гурти «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», «Рутенія» та багато інших популярних гуртів та виконавців. Відкрив імена поетів «Розстріляного відродження» та інших невідомих широкому загалу авторів. За короткий час українська музика стала символом свободи.
За рік сталася Студентська революція на граніті, яку підтримали зірки «Червоної Рути».
Менш як за два роки було проголошено Акт про Незалежність України.
35 років тому в Чернівцях на стадіоні «Буковина» розпочався перший фестиваль української сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який пізніше поет Іван Малкович назве святом, яке «запалило іскру незалежності» в Україні.
Це була ще епоха Радянського Союзу, але дух свободи уже бринів у повітрі. Уже існував Український культурологічний клуб, уже була створена Українська Гельсинська спілка. У Львові активно діяло Товариство Лева і Студентське братство. Гостру соціальну сатиру видавав театр-студія «Не журись». В андеграунді з’явився потужний український рок.
Все лише чекало моменту, щоб вирватися із підпілля. І таким моментом стала «Червона Рута». Формально, вона проходила під егідою Комітету комсомолу та під контролем КГБ, однак розвиток подій показав, що ніхто вже нічого не контролює. Терор проти гостей фестивалю, які приходили у вишиванках та проносили на трибуни блакитно-жовті прапори, викликав протест в учасників «Червоної рути». Та й сам фестиваль став своєрідним маніфестом свободи.
Тарас Петриненко, який був у журі фестивалю, на заключному концерті виконав пісню про Народний рух (за тиждень до фестивалю в Києві пройшов Установчий з’їзд НРУ), домінуючими темами були екологія (наслідки аварії на ЧАЕС і алопеція – за кілька місяців до цього в Чернівцях фіксувалися масові випадки облисіння дітей), відродження мови та повернення справжньої історії, політична сатира.
Тоді ж уперше на великій сцені прозвучав заборонений тоді Гімн «Ще не вмерла Україна».
Лауреат Гран-прі фестивалю Василь Жданкін вийшов на сцену для вручення нагороди і після слів «Настала осінь: дні стали коротші, а міліцейські кийки довші» акапельно заспівав Гімн. Його підтримали, вийшовши на сцену, Віктор Морозов та Едуард Драч. І весь стадіон, який стоячи підспівував виконавцям. Щоб припинити це «неподобство», працівники КГБ сокирою перерубали електричний кабель, який ішов до сцени, але пісня продовжувала лунати.
Фестиваль «Червона рута» відкрив для широкої публіки Василя Жданкіна, Андрія Миколайчука, Сестричку Віку, Марію Бурмаку, сестер Тельнюк, гурти «Брати Гадюкіни», «Кому вниз», «Рутенія» та багато інших популярних гуртів та виконавців. Відкрив імена поетів «Розстріляного відродження» та інших невідомих широкому загалу авторів. За короткий час українська музика стала символом свободи.
За рік сталася Студентська революція на граніті, яку підтримали зірки «Червоної Рути».
Менш як за два роки було проголошено Акт про Незалежність України.
20.01.202407:00
20 січня – День пам’яті захисників Донецького аеропорту. Оборона Донецького летовища тривала 242 дні – з 26 травня 2014 року до 23 січня 2015-го. ДАП героїчно обстоювали люди, які виявилися сильнішими за бетон. Їх стали називати «кіборгами». За найпоширенішою версією, так про захисників ДАП казали вороги, які не могли інакше пояснити, чому гарнізон неможливо взяти штурмом.
💬«Темрява, обриси спаленої техніки, купи брухту під ногами, що зрадливо видають кроки - постапокаліпсис у всій красі. Якесь відчуття нереальності, ніби у комп’ютерній грі, тільки не можна зберегтись у разі чого. Є лише одна спроба одне життя…», – описує у своїй книзі «Точка неповернення» події оборони ДАП письменник та «кіборг» Дмитро Вербич.
⚔️20 січня 2015 року терористи підірвали бетонні перекриття нового терміналу аеропорту, а 21 січня вщухли останні бої за ДАП. За оцінками генерала, Героя України Олега Мікаца, який тоді командував 93-ю окремою механізованою бригадою, утримання Донецького аеропорту не давало ворогу діяти.
💬«Найбільші бої за Дебальцеве почалися після того, як упав Донецький аеропорт. І якби там не було українських військових, усе могло закінчитися для України втратою не тільки Дебальцевого, а й інших територій. ДАП сковував сили супротивника», – пояснював Мікац в інтерв’ю ВВС.
😢За даними Міністерства оборони (https://bit.ly/3GNw9Uy), в затяжному бою загинуло 97 оборонців, п’ятьох із яких відзначено найвищою державною нагородою «Герой України» посмертно. Ще троє військовослужбовців досі вважаються зниклими безвісти.
ℹ️Підбірка матеріалів про Донецький аеропорт та його захисників:
⏩про долю Максима Ридзанича, що останнім вийшов з ДАП, у рубриці «Історичний календар».
⏩фотовиставка УІНП «Героїчна оборона Донецького аеропорту (2014–2015)».
⏩спогади про оборону ДАП командира «кіборгів» Олега Мікаца.
⏩про значення оборони ДАП для України.
⏩про те, якими були дні оборони для захисників Донецького аеропорту.
Арт Нікіта Тітов
#ДАП
#кіборги
09.01.202414:36
Could not access
the media content
the media content
10.01.202517:37
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
150 років тому, 10 січня 1875 року, народився український військовий та громадський діяч, полковник, повстанський отаман, борець за незалежність України у XX столітті, Костянтин Здобудь-Воля (справжнє прізвище – Блоха).
Костянтин Здобудь-Воля народився в козацькій родині в станиці Кримській на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію, де здобув фах вчителя, а згодом Чугуївське юнкерське училище.
Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку російської армії. Згодом перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі, де став одним із організаторів українського руху в таборах для військовополонених.
Після підписання 9 лютого 1918 року Брест-Литовського мирного договору було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в складі української дивізії і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік міста Ковеля.
Після присяги на вірність Українській Державі, Костя Блоху було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. В листопаді 1918 року він повертається на Кубань.
Кость Здобудь-Воля займався літературною працею. Писав статті й вірші. Після переїзду до Харкова брав участь у тогочасному літературному процесі. Зустрічався з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими митцями. Уклав український буквар та пропонував його до друку для освітніх установ.
На початку 1921 року виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти, і почав займатися національним повстанським рухом.
Здобудь-Воля веде організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки. Налагоджує зв'язки з Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом.
У зв'язку з неможливістю перемогти повстанський рух і значну підтримку в українського населення, більшовицькі окупанти розробили ряд спецоперацій з нейтралізації та захоплення повстанських лідерів. У серпні 1922 року його виманили до Києва інфільтровані в український повстанський рух чекісти, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.
Був засуджений до страти. 9 лютого 1923 року Кость Здобудь-Воля загинув в бою із співробітниками ГПУ, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці міста Києва.
150 років тому, 10 січня 1875 року, народився український військовий та громадський діяч, полковник, повстанський отаман, борець за незалежність України у XX столітті, Костянтин Здобудь-Воля (справжнє прізвище – Блоха).
Костянтин Здобудь-Воля народився в козацькій родині в станиці Кримській на Кубані. Закінчив Ярославську гімназію, де здобув фах вчителя, а згодом Чугуївське юнкерське училище.
Під час Першої світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку російської армії. Згодом перебував у німецькому таборі для полонених в Зальцведелі, де став одним із організаторів українського руху в таборах для військовополонених.
Після підписання 9 лютого 1918 року Брест-Литовського мирного договору було ухвалено рішення про організаційне оформлення військовополонених-українців в складі української дивізії і відправлення її на Батьківщину. Кость Блоха став організатором і командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. Місцем його формування було волинське село Голоби неподалік міста Ковеля.
Після присяги на вірність Українській Державі, Костя Блоху було призначено командиром Окремого чорноморського коша, дислокованого в Бердичеві. В листопаді 1918 року він повертається на Кубань.
Кость Здобудь-Воля займався літературною працею. Писав статті й вірші. Після переїзду до Харкова брав участь у тогочасному літературному процесі. Зустрічався з основоположником і теоретиком українського футуризму, поетом Михайлом Семенком та іншими митцями. Уклав український буквар та пропонував його до друку для освітніх установ.
На початку 1921 року виїхав із Харкова в Миколаївський повіт, де влаштувався на посаду інструктора з позашкільної освіти, і почав займатися національним повстанським рухом.
Здобудь-Воля веде організаційну роботу серед населення Холодноярської республіки. Налагоджує зв'язки з Головним Отаманом Холодного Яру Герасимом Нестеренком-Орлом.
У зв'язку з неможливістю перемогти повстанський рух і значну підтримку в українського населення, більшовицькі окупанти розробили ряд спецоперацій з нейтралізації та захоплення повстанських лідерів. У серпні 1922 року його виманили до Києва інфільтровані в український повстанський рух чекісти, ніби на зустріч з підпільною отаманською радою.
Був засуджений до страти. 9 лютого 1923 року Кость Здобудь-Воля загинув в бою із співробітниками ГПУ, під час повстання холодноярських отаманів у Лук'янівській в'язниці міста Києва.
27.10.202408:58
«Українська – мова вільних людей!»: до Дня української писемності та мови УІНП презентує новий історичний ролик
Мова в усі часи була маркером національної ідентичності, стимулом до єднання та порозуміння. Саме тому Російська імперія ще з XVIII століття, прагнучи повністю поглинути Україну, намагалася не лише знищити козацьке військо, стерти з пам’яті будь-яку згадку про українську державність, захопити не лише територію, але і здійснити духовну окупацію, перетворивши українців на принижених рабів, які розмовляють мовою окупанта і не розуміють власної сили та потуги. І ця практика триває досі і слугує одним із визначальних факторів російської окупації України.
До Дня української писемності та мови УІНП презентує новий історичний ролик, який розповідає про різні етапи російського лінгвоциду, від заборони проповідей давньоукраїнською та знищення церковних книг, заборони українського книгодрукування і витіснення української з освіти та культури до фізичного знищення носіїв української ідентичності через Голодомор, репресії, окупацію культурного простору та підміну понять. Та й нині на окупованих територіях перше, що роблять росіяни – міняють вивіски, прибирають українську мову з суспільного простору, вилучають все українське з освіти і культури.
Новий ролик УІНП показує тяглість російського лінгвоциду і силу українського спротиву. В основу ролика лягли матеріали виставки «Мововбивство – складова рашизму».
Виробництво: Prosto production.
Мова в усі часи була маркером національної ідентичності, стимулом до єднання та порозуміння. Саме тому Російська імперія ще з XVIII століття, прагнучи повністю поглинути Україну, намагалася не лише знищити козацьке військо, стерти з пам’яті будь-яку згадку про українську державність, захопити не лише територію, але і здійснити духовну окупацію, перетворивши українців на принижених рабів, які розмовляють мовою окупанта і не розуміють власної сили та потуги. І ця практика триває досі і слугує одним із визначальних факторів російської окупації України.
До Дня української писемності та мови УІНП презентує новий історичний ролик, який розповідає про різні етапи російського лінгвоциду, від заборони проповідей давньоукраїнською та знищення церковних книг, заборони українського книгодрукування і витіснення української з освіти та культури до фізичного знищення носіїв української ідентичності через Голодомор, репресії, окупацію культурного простору та підміну понять. Та й нині на окупованих територіях перше, що роблять росіяни – міняють вивіски, прибирають українську мову з суспільного простору, вилучають все українське з освіти і культури.
Новий ролик УІНП показує тяглість російського лінгвоциду і силу українського спротиву. В основу ролика лягли матеріали виставки «Мововбивство – складова рашизму».
Виробництво: Prosto production.
01.10.202407:40
1 жовтня – День Покрова Пресвятої Богородиці та День захисників і захисниць України.
Шанування Богородиці як заступниці воїнів походить ще з часів Русі та Візантії. Українські козаки ставилися до Покрови з особливою повагою. Це свято стало важливим для козацької громади, адже саме на Покрову обирали нових гетьманів та старшин.
Історичний зв’язок поколінь проявився і в буремній боротьбі за свободу України у ХХ столітті. Борці за українську народну державу у 1917–1921 роках продовжували козацькі традиції, а свято Покрова стало символом створення Української повстанської армії.
Сьогодні нове покоління українських воїнів демонструє хоробрість і силу духу, доводячи, що ми – нація вільних людей, готових захищати свою свободу. З 2014 року саме на день Покрови відзначаємо державне свято – День захисників і захисниць України.
В умовах російської агресії українськими захисниками є мільйони людей – воїни, добровольці, ветерани, волонтери, медики. Усі вони, ставлячи на паузу мирне життя, беруть на себе відповідальність за майбутнє України. Вони своїми діями, як божественним Покровом, захищають наше мирне життя.
Пам’ятаємо про всіх борців за волю України, віддаємо шану полеглим і дякуємо українським захисникам і захисницям.
Ролик виготовила студія Prosto production на замовлення Українського інституту національної пам'яті.
Шанування Богородиці як заступниці воїнів походить ще з часів Русі та Візантії. Українські козаки ставилися до Покрови з особливою повагою. Це свято стало важливим для козацької громади, адже саме на Покрову обирали нових гетьманів та старшин.
Історичний зв’язок поколінь проявився і в буремній боротьбі за свободу України у ХХ столітті. Борці за українську народну державу у 1917–1921 роках продовжували козацькі традиції, а свято Покрова стало символом створення Української повстанської армії.
Сьогодні нове покоління українських воїнів демонструє хоробрість і силу духу, доводячи, що ми – нація вільних людей, готових захищати свою свободу. З 2014 року саме на день Покрови відзначаємо державне свято – День захисників і захисниць України.
В умовах російської агресії українськими захисниками є мільйони людей – воїни, добровольці, ветерани, волонтери, медики. Усі вони, ставлячи на паузу мирне життя, беруть на себе відповідальність за майбутнє України. Вони своїми діями, як божественним Покровом, захищають наше мирне життя.
Пам’ятаємо про всіх борців за волю України, віддаємо шану полеглим і дякуємо українським захисникам і захисницям.
Ролик виготовила студія Prosto production на замовлення Українського інституту національної пам'яті.
Could not access
the media content
the media content
08.09.202407:04
Сьогодні, у другу неділю вересня, вшановуємо пам’ять українців, яких у 1944-1951 роках примусово виселили з рідних домівок на Лемківщині, Холмщині, Надсянні, Південному Підляшші, Любачівщині, Західній Бойківщині. Пам’ятну дату запровадив український парламент у 2018 році.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців переселили до УРСР. У радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала «акція Вісла», проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Для охочих ознайомитись з більш детальною історією депортацій українців з західних областей на Контрактовій площі експонується вулична виставка «Вигнання. Пам’яті депорації українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Любачівщини, Холмщини та Південного Підляшшя». Виставка складається із 20 банерних стендів на яких у фотографіях, документах, картах та діаграмах представлена історія, передумови, хід та наслідки депортацій.
А вже 10 вересня у Національному музеї історії України у Другій світовій війні Український інститут національної пам’яті спільно з партнерами організовує міжнародну науково-практичну конференцію «Українсько-польське пограниччя: історія, пам'ять, мовно-культурна спадщина та сучасні виклики».
Детальніше про конференцію за посиланням.
Одним із підсумків Другої світової війни стало встановлення нових державних кордонів в Європі, зокрема між СРСР і Польщею. 9 вересня 1944 року в Любліні голови Ради народних комісарів УРСР Микита Хрущов і Польського комітету національного визволення Едвард Осубка-Моравський уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.
До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Холмського, Грубешівського, Томашівського, Красноставського, Володавського та інших повітів Люблінського, Ряшівського та пізніше з Краківського воєводств. Переселення мало бути добровільним, однак перетворилося на примусові депортації, які супроводжувалися репресіями, позбавленням майна, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей.
За згаданою угодою в 1944-1946 роках понад 482 тисячі українців переселили до УРСР. У радянській Україні їх розселили на території 17 областей – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Тоді ж із західних областей радянської України до Польщі переселили майже 790 тисяч поляків та євреїв.
Продовженням депортації українців стала «акція Вісла», проведена польським комуністичним режимом. У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч людей.
Для охочих ознайомитись з більш детальною історією депортацій українців з західних областей на Контрактовій площі експонується вулична виставка «Вигнання. Пам’яті депорації українців з Лемківщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Любачівщини, Холмщини та Південного Підляшшя». Виставка складається із 20 банерних стендів на яких у фотографіях, документах, картах та діаграмах представлена історія, передумови, хід та наслідки депортацій.
А вже 10 вересня у Національному музеї історії України у Другій світовій війні Український інститут національної пам’яті спільно з партнерами організовує міжнародну науково-практичну конференцію «Українсько-польське пограниччя: історія, пам'ять, мовно-культурна спадщина та сучасні виклики».
Детальніше про конференцію за посиланням.
19.01.202410:28
09.01.202408:54
24.12.202418:41
27 грудня у Львові відбудеться церемонія перепоховання видатного громадського діяча, правозахисника, дисидента та учасника руху опору в Україні Данила Шумука (1914–2004).
Прах борця за свободу буде похоронено на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря поруч з похованнями багатьох інших представників і представниць дисидентського руху.
Перепоховання відбувається за ініціативи родини Данила Шумука та небайдужих військовослужбовців Сил безпеки та оборони України, що була підтримана Українським інститутом національної пам’яті й Львівською міською радою. Перенесення праху вдалося реалізувати завдяки спільним зусиллям військовослужбовців 13-ої бригади НГУ «Хартія» та співробітників СБУ.
Розклад церемонії:
– 14:00 – Чин похорону в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11).
– 15:00 – Чин перепоховання на Личаківському цвинтарі (вул. Мечникова, 33).
– 17:30 – Лекція «Данило Шумук – в'язень трьох окупаційних режимів» у Львівській міській раді (пл. Ринок, 1).
Прах борця за свободу буде похоронено на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря поруч з похованнями багатьох інших представників і представниць дисидентського руху.
Перепоховання відбувається за ініціативи родини Данила Шумука та небайдужих військовослужбовців Сил безпеки та оборони України, що була підтримана Українським інститутом національної пам’яті й Львівською міською радою. Перенесення праху вдалося реалізувати завдяки спільним зусиллям військовослужбовців 13-ої бригади НГУ «Хартія» та співробітників СБУ.
Розклад церемонії:
– 14:00 – Чин похорону в Гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла (вул. Театральна, 11).
– 15:00 – Чин перепоховання на Личаківському цвинтарі (вул. Мечникова, 33).
– 17:30 – Лекція «Данило Шумук – в'язень трьох окупаційних режимів» у Львівській міській раді (пл. Ринок, 1).
23.10.202415:19
#ЦейДеньвІсторїУкраїни
140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.
Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.
З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.
На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.
Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана.
Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.
Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.
140 років тому 23 жовтня (11 за старим стилем) в Полтаві народився один із досить неординарних діячів Української революції 1917-1921 років, організатор Гайдамацького Коша Слобідської України, фундатор контррозвідки армії УНР і особистий охоронець Симона Петлюри Микола Чеботарів.
Його заарештовували царська охоронка (від її переслідувань, як він писав в автобіографії, три роки переховувався в США), більшовики, двічі поляки, за часів Гетьманату Скоропадського відсидів в Лук’янівській в’язниці. Водночас про нього згадують як про людину, пряму і безкомпромісну, безмежно віддану українській справі. «Я згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні», - писав він свого часу.
З іншого боку, як начальник контррозвідки армії УНР він проявив себе як непримиренний борець проти будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства, а також – отаманщини. За його наказом були арештовані багато отаманів. «На Правобережжі всі отамани, зрештою, опинилися в мене під арештом», – згадував він. Для арештованих був виділений окремий вагон в потязі Директорії, де вони утримувалися місяцями, доки не були звільнені за наказом тодішнього Міністра внутрішніх справ Ісаака Мазепи.
На Чеботаріва сучасники покладають відповідальність за арешт та розстріл полковника Болбочана, якого звинуватили у спробі самочинно перебрати на себе командування Запорізьким корпусом армії УНР. Є свідчення окремих осіб про те, що він особисто був причетний до страти авторитетного полководця. Хоча сам Чеботарів у своїх спогадах про це не обмовився ні словом.
Велика частина його життя була тісно пов’язана з Симоном Петлюрою – від членства в Українській соціал-демократичній робітничій партії та створення Коша Слобідської України до останніх років життя Петлюри. З травня 1920 року по серпень 1928-го був начальником Охорони Головного Отамана. Після загибелі Петлюри саме йому довірили особистий архів Головного Отамана.
Перебуваючи на еміграції, Чеботарів різко критикував діяльність багатьох генералів армії УНР, через що його теж недолюблювали в українському середовищі за кордоном. І побоювалися, адже в архіві Симона Петлюри були не лише документи, які стосувалися діяльності Головного Отамана, але і компромат на багатьох його соратників.
Попри це, Чеботарів прожив довгі 87 років і помер у німецькому місті Ульмі.
29.09.202406:14
😔 29 вересня вшановуємо пам’ять жертв масових розстрілів, які здійснювали нацисти у Бабиному Ярі під час окупації Києва в 1941–1943 роках.
Бабин Яр став символом «Голокосту від куль» у світі: 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли тут майже 34 тисячі київських євреїв. Їх прирекла на смерть націонал-соціалістична ідеологія, яка спиралася на «расову теорію». Вона ділила людей на «вищі» та «нижчі» раси. А євреї та роми взагалі опинилися поза цим поділом, нацисти не вважали їх вповні людьми, вбачали в них ворогів і загрозу. Бабин Яр залишається нагадуванням, до чого призводять расизм, ненависть і міжнаціональна ворожнеча, переслідування людей на основі національності, віри тощо.
Формальним приводом для злочину нацистів стали вибухи на Хрещатику внаслідок радянських диверсій 24 вересня 1941 року.
Нацистська пропаганда звинуватила євреїв. Уже 28 вересня по всьому місту розклеїли оголошення, в яких євреям наказували вранці наступного дня прийти з документами, грошима, цінними речами й теплим одягом на перехрестя вулиць Мельникова (сьогодні Юрія Іллєнка) та Дегтярівської. Приречені люди думали, що їх переселятимуть, а опинилися на місці страти. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». До 18-ї години 29 вересня нацисти вбили майже 22 тисячі чоловіків, жінок і дітей. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.
Маховик смерті, розгорнутий нацистами в цьому урочищі на тодішній околиці Києва, діяв наступні два роки. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, за два дні до приходу в місто Червоної армії.
Жертвами Бабиного Яру, як місця масових злочинів, стали радянські військовополонені, роми, паціенти психіатричних лікарень та українські націоналісти і радянські підпільники. Загалом у Бабиному Ярі було вбито приблизно 100 тисяч людей.
Після жахів Голокосту, засудивши нацизм, світова спільнота проголосила: «Ніколи знову!». Проте геноциди продовжують ставатися. Їх супроводжує знелюднення переслідуваних, відчуття безкарності з боку переслідувачів і спотворення ними історії та фактів сьогодення. Ми бачимо це в Україні, будучи свідками злочинів рашизму. Російські окупанти чимало запозичили в нацистів: риторику про «розв’язання українського питання», подібно до гітлерівського «розв’язання єврейського питання»; вбивство та катування військовополонених; знищення тіл, щоб замести сліди...
Усе це ще більше спонукає плекати живу пам’ять. І домагатися засудження сучасних організаторів і виконавців злочинів проти людства.
🕯Щоб вшанувати жертв Бабиного Яру, запрошуємо долучатися до пам’ятного заходу 29 вересня, о 16:00. Посилання на подію за посиланням.
Бабин Яр став символом «Голокосту від куль» у світі: 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли тут майже 34 тисячі київських євреїв. Їх прирекла на смерть націонал-соціалістична ідеологія, яка спиралася на «расову теорію». Вона ділила людей на «вищі» та «нижчі» раси. А євреї та роми взагалі опинилися поза цим поділом, нацисти не вважали їх вповні людьми, вбачали в них ворогів і загрозу. Бабин Яр залишається нагадуванням, до чого призводять расизм, ненависть і міжнаціональна ворожнеча, переслідування людей на основі національності, віри тощо.
Формальним приводом для злочину нацистів стали вибухи на Хрещатику внаслідок радянських диверсій 24 вересня 1941 року.
Нацистська пропаганда звинуватила євреїв. Уже 28 вересня по всьому місту розклеїли оголошення, в яких євреям наказували вранці наступного дня прийти з документами, грошима, цінними речами й теплим одягом на перехрестя вулиць Мельникова (сьогодні Юрія Іллєнка) та Дегтярівської. Приречені люди думали, що їх переселятимуть, а опинилися на місці страти. Розстрілювали на майже пів кілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника, встановленого 1976 року, а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». До 18-ї години 29 вересня нацисти вбили майже 22 тисячі чоловіків, жінок і дітей. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Лагерній. Наступного дня їх чекала така ж доля. Потім сапери підірвали схили, щоб земля засипала тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.
Маховик смерті, розгорнутий нацистами в цьому урочищі на тодішній околиці Києва, діяв наступні два роки. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, за два дні до приходу в місто Червоної армії.
Жертвами Бабиного Яру, як місця масових злочинів, стали радянські військовополонені, роми, паціенти психіатричних лікарень та українські націоналісти і радянські підпільники. Загалом у Бабиному Ярі було вбито приблизно 100 тисяч людей.
Після жахів Голокосту, засудивши нацизм, світова спільнота проголосила: «Ніколи знову!». Проте геноциди продовжують ставатися. Їх супроводжує знелюднення переслідуваних, відчуття безкарності з боку переслідувачів і спотворення ними історії та фактів сьогодення. Ми бачимо це в Україні, будучи свідками злочинів рашизму. Російські окупанти чимало запозичили в нацистів: риторику про «розв’язання українського питання», подібно до гітлерівського «розв’язання єврейського питання»; вбивство та катування військовополонених; знищення тіл, щоб замести сліди...
Усе це ще більше спонукає плекати живу пам’ять. І домагатися засудження сучасних організаторів і виконавців злочинів проти людства.
🕯Щоб вшанувати жертв Бабиного Яру, запрошуємо долучатися до пам’ятного заходу 29 вересня, о 16:00. Посилання на подію за посиланням.
03.09.202407:32
До 33-ї річниці Незалежності України Суспільне Одеса підготувало проєкт «Герої України. Південь». Інтерв’ю з військовослужбовцями нагородженими звання Герой України з врученням ордену «Золота Зірка» створені у співпраці з Оперативним командуванням "Південь" Сухопутних військ ЗСУ , Першим міжрегіональним відділом УІНП та та ГО Veterans HUB ODESA.
Третє інтерв'ю з Героєм України Олегом Федоровим. Командир взводу мотопіхотної роти у складі бронегрупи брав участь у боях на Херсонщині. У результаті злагоджених дій було вибито окупантів із села Садки. У листопаді 2022 року бойова машина під командуванням Олега зайняла рубіж на березі Дніпра біля селища Козацького, відрізавши противнику шляхи безпечного відходу. За особисту мужність та героїзм 24 лютого 2024 року Президент присвоїв військовому звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Журналістка — Олена Голда
Оператори-постановники — Сергій Романенко, Ілона Якимюк
Монтаж та оформлення — Дмитро Згурьєв.
Третє інтерв'ю з Героєм України Олегом Федоровим. Командир взводу мотопіхотної роти у складі бронегрупи брав участь у боях на Херсонщині. У результаті злагоджених дій було вибито окупантів із села Садки. У листопаді 2022 року бойова машина під командуванням Олега зайняла рубіж на березі Дніпра біля селища Козацького, відрізавши противнику шляхи безпечного відходу. За особисту мужність та героїзм 24 лютого 2024 року Президент присвоїв військовому звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Журналістка — Олена Голда
Оператори-постановники — Сергій Романенко, Ілона Якимюк
Монтаж та оформлення — Дмитро Згурьєв.
18.01.202413:57
190 років тому, 6 (18 за новим стилем) січня 1834 року в селі Махнівці Київської губернії народився відомий історик і етнограф Володимир Антонович – одна із фундаментальних фігур у становленні української ідеї в ХІХ столітті.
Принаймні, про це свідчить запис з актової книги Махнівського повітового суду метрики про хрещення Антоновича в місцевому римо-католицькому костелі, який стверджує, що «Року Господнього тисяча вісімсот тридцять четвертого січня місяця сьомого дня у Махнівському римо-католицькому приходському костелі окрещено і миром помазано отрока трьох імен Володимир-Станіслав-Йосип через Махнівського настоятеля декана ксьондза Фелікса Саховського благородних Г.Г. Боніфація — Генріха по Йвану і Моніки по Іполіту з Горських Антоновичів законовінчаного подружжя син року і місяця тих же шостого числа проти вечора народженого в Махнівці». Хоча деякі біографи Антоновича схиляються до думки, що він народився в 1830 році в Чорнобилі і був охрещений в греко-католицькому обряді, а в Махнівці відбулося його перехрещення на польську віру.
Не менш цікавою є ситуація із батьками Антоновича. У цій же метриці батьком вказано польського шляхтича Боніфатія-Генріха Антоновича, хоча насправді батьком історика є Янош Джидай — син угорського революціонера Матяша Джидая, який виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань влади, він оселився в Україні, де й народився Янош. Підрісши та здобувши гарну освіту, Янош влаштувався гувернером у маєтку шляхтича пана Марковського, в селі Ягубець на Уманщині, де й познайомився з пані Монікою, яка на той час була офіційно одруженою із Боніфатієм Антоновичем, хоча вони давно уже жили порізно «Результатом цієї стрічі, — писав Володимир Боніфатійович у спогадах, — було моє життя».
За спогадами Антоновича, мама мала твердий характер і була схильна до деспотизму, карала за будь-яку провину чи непослух і дуже пишалася своїм шляхетним походженням, забороняючи «паничу» спілкуватися із українцями-«хлопами». Пізніше це вилилося в категоричний протест і зміну світогляду – Антонович порвав із польською шляхтою і став один із лідерів руху «хлопоманів» та фундаторів «Київської громади», всі свої сили і знання вклавши у дослідження та пробудження української ідентичності.
Недруги називали його «небезпечним лідером українофільства», на нього сипалися доноси, влаштовувалися обшуки. Але всі обвинувачення, як польської шляхти, так і єзуїтів, він легко розбивав своїми логічними аргументами. Він присвятив своє життя дослідженню історії України і козацтва, зокрема, 30 років викладав в Київському університеті і виплекав цілу плеяду відомих істориків. При цьому, в житті він відзначався надзвичайною скромністю і органічно не сприймав будь-яких форм галасливої «роботи на публіку», самореклами чи самовихваляння.
Постать Володимира Антоновича настільки цікава, що про нього варто більше знати і відкривати для себе. Першим кроком до цього може стати наш тест, який ми спеціально підготували до цієї дати. Хочете перевірити свої знання? До річниці з його дня народження запрошуємо перевірити свої знання.
09.01.202408:54
04.12.202409:22
Герой України Владислав Бувалкін. Під час бою за пункт пропуску «Довжанський», під артилерійським обстрілом, як прикордонник, повернувся на сторожову вежу за державним прапором. Перейшов до Служби безпеки України. Загинув 20 березня 2022 року під час оборони Києва поблизу селища Макарів, знищивши у складі спецпідрозділу СБУ ворожий штаб окупантів з особовим складом.
«Навіки в строю. Слава і Честь» - це цикл відео присвячені одеситам, які отримали найвищу нагороду України - почесне звання «Герой України» посмертно. Кожен ролик розповідає про долю визначного військового, який зростав на вулицях Одеси, але за покликом серця пішли захищати Батьківщину і віддали за неї найголовніше - життя.
Дані про Героїв надало командування Оперативного командування «Південь». За даними ОК «Південь» станом на початок 2024 року звання «Герой України» також присвоєно: Юрію Блосі, Віталію Бондаруку, Едуарду Камардіну, Сергію Котенко, Максиму Римському, Владиславу Українцю.
Ролики знято за ініціативи та на замовлення Українського інституту національної пам’яті режисером Юрієм Оніщенком та компанією «ONYKO-Film».
«Навіки в строю. Слава і Честь» - це цикл відео присвячені одеситам, які отримали найвищу нагороду України - почесне звання «Герой України» посмертно. Кожен ролик розповідає про долю визначного військового, який зростав на вулицях Одеси, але за покликом серця пішли захищати Батьківщину і віддали за неї найголовніше - життя.
Дані про Героїв надало командування Оперативного командування «Південь». За даними ОК «Південь» станом на початок 2024 року звання «Герой України» також присвоєно: Юрію Блосі, Віталію Бондаруку, Едуарду Камардіну, Сергію Котенко, Максиму Римському, Владиславу Українцю.
Ролики знято за ініціативи та на замовлення Українського інституту національної пам’яті режисером Юрієм Оніщенком та компанією «ONYKO-Film».
09.10.202407:36
Верховна Рада України готується до голосування за постанови щодо перейменування кількох міст у рамках деколонізації топонімії. Український інститут національної пам'яті має свою позицію стосовно топонімів, які скоро розглядатиме Верховна Рада.
Детальніше про перейменування міст та позицію Інституту можна почитати на сайті за посиланням.
Детальніше про перейменування міст та позицію Інституту можна почитати на сайті за посиланням.
25.09.202411:04
Нижня палата парламенту Швейцарії – Національна рада визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.
За ухвалення резолюції, яка визнає Голодомор геноцидом, проголосували 123 члени нижньої палати швейцарського парламенту, проти – 58, ще семеро утримались.
«Національна рада визнає актом геноциду явно систематичні дії, що призводять до масового і цілеспрямованого голоду і вчиняються з наміром знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку повністю або частково», – йдеться в підтриманій заяві.
Також швейцарські депутати визнали зазначили, що відповідальність за нього лежить на радянському режимі часів Йосипа Сталіна.
Більш детальніше читайте на сайті УІНП.
За ухвалення резолюції, яка визнає Голодомор геноцидом, проголосували 123 члени нижньої палати швейцарського парламенту, проти – 58, ще семеро утримались.
«Національна рада визнає актом геноциду явно систематичні дії, що призводять до масового і цілеспрямованого голоду і вчиняються з наміром знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку повністю або частково», – йдеться в підтриманій заяві.
Також швейцарські депутати визнали зазначили, що відповідальність за нього лежить на радянському режимі часів Йосипа Сталіна.
Більш детальніше читайте на сайті УІНП.
22.05.202410:58
❤️ Сьогодні 145 років від дня народження Симона Петлюри. Довгий час його ім’я було оповите міфами та фальсифікаціями. Російська і радянська пропаганда не шкодувала грошей і зусиль, щоб дискредитувати його, звинуватити у єврейських погромах, зраді ЗУНР, навісити тавро недалекого «бухгалтера», який взявся керувати країною і її військом. Навіть цілі художні фільми знімали для його дискредитації, а ярлик «петлюрівець» в радянські часи був ознакою неблагонадійності, як до того «мазепинець» і після того – «бандерівець».
Але історія все розставляє на свої місця і розвінчує міфи. Так, Петлюра був різним, він іноді припускався помилок, але їх не робить лише той, хто нічого не робить. Тим цікавіша його постать на тлі тієї епохи. Але він вірив у можливість відродження української держави, він казав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані», і все своє життя поклав на те, щоб ці слова стали реальністю.
А як добре ви знаєте біографію голови Директорії, Головного Отамана військ і флоту УНР? Перевіримо у нашому новому тесті?
Але історія все розставляє на свої місця і розвінчує міфи. Так, Петлюра був різним, він іноді припускався помилок, але їх не робить лише той, хто нічого не робить. Тим цікавіша його постать на тлі тієї епохи. Але він вірив у можливість відродження української держави, він казав: «В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, - в її неминучості ми переконані», і все своє життя поклав на те, щоб ці слова стали реальністю.
А як добре ви знаєте біографію голови Директорії, Головного Отамана військ і флоту УНР? Перевіримо у нашому новому тесті?
11.01.202410:00
#ЦейДеньвІсторіїУкраїни
Сьогодні минає 120 років з дня народження Олени Вітер, настоятельки греко-католицького монастиря, та одної з перших українок, що отримала звання «Праведник народів світу».
Олена народилася в селі Миклашів на Львівщині в родині гімназійних викладачів. До 13-и років дівчинка з сім’єю мешкала в Австрії, а в 1918 році батьки повернулися до Львова.
Отримавши добру базову освіту в гімназії, в 1921 році Олена стає студенткою медичного інституту.
Наступного ж року залишає навчання та подається в монастир. У 1924-му в жіночому монастирі студитського уставу в Якторові було організовано відділення товариства «Рідна школа». В ньому Олена Вітер (сестра Йосифа) отримала посаду «магістри новіціатів», тобто наставниці для нових послушників, займалася просвітницькою діяльністю. Зокрема у селах Золочівщини організовувала бібліотеки, дитячі садки та сиротинці, медичні й господарські курси, хори, драматичні гуртки. У 1932 році сестра Йосифа стала ігуменею Якторівського жіночого монастиря. Її підтримував глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
В 1939-му СРСР та нацистська Німеччина розв’язали Другу світову війну. Червона армія й Вермахт взаємодіяли в боях проти польських військ. Відповідно до демаркаційної лінії союзники обопільно поступалися окупованими територіями. Західноукраїнські землі опинилися під радянською владою.
«В 1939 році, - згадувала Олена Вітер, - наш монастир був розгромлений Червоною армією… Радянські вояки, ввійшовши в монастир, скидали ікони, знущалися над святинями».
Олена Вітер вимушена була повернутися до Львова. Колишня ігуменя влаштувалася секретаркою у відомого львівського лікаря та громадського діяча Мар’яна Панчишина. На цю роботу її порекомендував митрополит Шептицький. Перебуваючи на посаді, Олена Вітер продовжувала підтримувати зв’язки з ОУН, таємно займалася організацією нелегального переходу кордону підпільниками.
11 червня 1940 року чекісти прийшли по Олену Вітер. Жінка опинилася в ув’язненні на вулиці Лонцького. Ігуменю постійно допитували та катували. Після 22 червня 1941-го врятувалася з ув’язнення втечею.
Згодом у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін, Адам Ротфельд та ін. Ігуменя й монахині монастиря не лише доглядали й опікувалися дітьми, а й навчали християнських молитов і звичаїв, щоб вони не вирізнялися від інших вихованців сиротинця. Діти вижили та зі вдячністю згадували ігуменю Йосифу, згодом сприяли присудженню їй почесного звання.
12 жовтня 1945-го сестру Йосифу арештували органи НКДБ, засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Вона пройшла концтабори Східного Сибіру та Мордовської АРСР. 29 березня 1956 року Олена Вітер змогла вийти на волю, їй заборонили селитися у Львові, до самої смерті проживала у місті Скалат Тернопільської області, де створила підпільний монастир сестер студиток.
19 лютого 1976 року Яд Вашем присудив Олені Вітер почесне звання «Праведник народів світу». Вона була однією з перших українок, удостоєних цього почесного звання.
Олена Вітер, сестра Йосифа, померла 15 листопада 1988 року, не доживши менш як рік до виходу греко-католицької церкви з підпілля.
09.01.202408:54
Shown 1 - 24 of 1393
Log in to unlock more functionality.