Книжковий бункер

Щойно Пітер Пен віднайшов свою тінь, як на острів прибуває Крокодил — брат Вейна, а з ним — королівська родина Темнозем’я. Їхня мета — за будь-яку ціну повернути Тінь Смерті, що належить Темному. На їхньому боці — могутня королева фейрі, і це робить протистояння ще небезпечнішим. Неверленд поринає у вир інтриг, де переплелися неконтрольовані тіні, боротьба за владу та спрага помсти. Магія, давні таємниці, а ще війна, що розриває серця та змушує обирати між вірністю й обов’язком. Але в Неверленді ніщо не є таким, яким здається на перший погляд.

Історія — це нудно і незрозуміло? Герої цієї книги спершу теж так думали. Але всього одна цікава знахідка може підштовхнути до того, щоб познайомитися з історією ближче - і виявити, що вонa можe бути зaхопливою, яскравою і такою близькою до кожного з них. Четверо друзів беруться дослідити нашу історію, дізнатися про все правду: які динозаври жили на наших землях, хто боровся за незалежність, яку маємо зараз, чому українці саме такі. Виявляється, історія може бути цікавою та вкрай важливою, навіть, якщо це було ще за динозаврів.

Рукопис без фіналу, труп без обличчя, запитання без відповідей. На околицях Гренобля сталася дорожня аварія: юнак, утікаючи від митників, урізався в балюстраду і загинув. Поліціянти, приїхавши на місце пригоди, виявили в багажнику тіло дівчини. Без обличчя і рук. Тим часом Леана Морган, скромна вчителька, яка стала королевою трилера, через чотири роки після зникнення її дочки, отримує телефонний дзвінок. Її чоловік Жуліан у лікарні з травмою голови: на нього напали. Ба більше, він утратив пам’ять. Він, хто не кидав пошуків і до останнього вірив, що Сара жива. Леані доведеться самотужки розплутувати клубок зловісних загадок.

Іноді доля розводить людей для того, щоб звести знову в дивний і химерний спосіб, серед війни й потрощеного міста. 

Аделіна залишила містечко в юності, відкрита до викликів і сповнена сподівань, не по-тутешньому гарна й не схожа на однолітків. За кілька десятиліть вона повертається до батьківської хати в передмісті Києва з іншого, американського життя. Хтось із друзів дитинства змінився, хтось лишився таким самим, а когось змінить війна, що невпинно наближається. 

Вони проживуть тепле літо і страшний лютий разом, щоб усвідомити: підбита одного дня жирна риска «ніколи» нічого не варта перед питанням життя і смерті. І все складеться так, як мало бути, бо час повертає свій борг. Зрештою, що таке п’ятдесят років самотності у порівнянні з вічністю?

Знайомтеся — бабуся Стефанія, їй дев’яносто років, і вона сама виховує двох своїх онуків. А вони — її. Зі сміхом, зі сльозами, з купою питань про життя і навіть про плани бабусі після смерті.
Бабуся, виявляється, не завжди була бабусею. Колись вона була Стефцею, яку ледь не вивезли німці під час окупації, а потім — Стефанією Петрівною на роботі своєї мрії, а тоді — закоханою Стефою, що несподівано стала вдовою. 
Онучата — Лежко та Ринка — вони ж курдуплі, які не тікають від халеп, а охоче в них влазять. Бо звідти їх завжди врятує бабусина любов або шпарина під ліжком. А після того — все одно бабусині обійми, найсвятіше, що є між бабцею та онуками. Це їхній знак любові, знак турботи, це там, де можна сховатися від смутку і страхів, де можна зігрітись. Це знак прощення — коли його просять онучки і коли його просить бабуся.
«Ходи до бабці, обійму» нанизана історіями-випробуваннями, історіями-запитаннями та історіями-традиціями. Але всі вони у вустах бабусі — це одна велика історія про її, бабусину, любов, якій під силу здолати все.
А далі вам уже розповість бабуся Стефанія.

Пам’ять скріплює і тримає. Сьогодні вона міцна, як і кава на передку, та на завтра спогади блякнуть, розчиняючись у буденних турботах. Але є те, що врізається надто глибоко, аби зникнути: це війна. Пережите не стирається й не зникає. Достатньо лише заплющити очі — і пам’ять, мов старий кінопроєктор, знову оживляє кадри, від яких не втечеш.

«Ми повертатимемось сюди завжди, усе своє життя, в ці окопи, до нас молодих зі зброєю. От побачиш. Ти зрозумієш це пізніше».

Принцип сіткової системи, представлений у цій книжці, розробили й почали використовувати у Швейцарії після Другої світової війни. Перші приклади друкованої продукції, оформленої за допомогою сітки, з’явилися в другій половині 40-х років. Ця нова тенденція характеризувалася розташуванням тексту й ілюстрацій відповідно до чітких принципів, одностайністю в оформленні всіх сторінок і об’єктивністю у викладі матеріалу. У класичній праці Йозефа Мюллера-Брокманна (вперше надрукована 1981 року) висвітлено головні питання побудови й використання сітки та принципи розробки сіткових систем на реальних типографічних прикладах.