У «Рецидивісті» Курт Воннегут розповідає про Волтера Старбака колишнього ідеаліста, який пережив війну, працював у Білому домі, а потім потрапив у в'язницю через свою причетність до Вотерґейтського скандалу.

Його життя — це суміш політичного цинізму, втраченої надії та крихких спроб зберегти людяність у світі, де великі ідеї часто служать прикриттям для цілковитого абсурду. Воннегут із властивим йому гумором і болючою щирістю проводить Старбака крізь карикатурні, але впізнавані реалії американської політики й капіталізму, змушуючи нас запитати: а що ж залишиться, коли все важливе втрачено?

Це роман про падіння і прощення, про те, як навіть найменші вчинки можуть мати великі наслідки.

Я підійшов до столу, де лежав розкладений у лінії порівну, як зелені кульки в якійсь грі, горошок; але найбільше мене захоплювала спаржа, ніби освітлена ультрамарином і рожевою фарбою, чия верхівка, злегка забарвлена бузковим і блакитним, втрачає поступово свої кольори вниз по ніжці, яка ще зберігає кольоровими відливами плямочки від ґрунту, хоча самої землі на ній немає. Мені здавалося, що ці небесні відтінки відображають тендітні створіння, які заради забави перетворилися в овочі й через переряджання своєї їстівної та цупкої м'якоті виявляли в цих новонароджених фарбах світанку, у цих начерках веселки, у цьому згасанні синіх вечорів ту коштовну сутність, яку я ще впізнавав, коли протягом усієї ночі після вечері, де я ними смакував, вони розігрували поетичні й грубі фарси, як у феєріях Шекспіра, перетворюючи мій нічний горщик у духмяну вазу

Звичайно, я з певним зачаруванням дивився на ці блискучі картинки, що ніби виринали з далекої епохи Меровінгів і наповняли простір круг мене такими давніми відблисками історії

Певна річ, я кохався в цих світляних картинах, якими ніби променилася меровінзька минувшина, яскріючи довкола барвами сивої давнини

Але я пішов за нею; я не міг наважитися бути хоча б на крок далі від неї, знаючи, що вже скоро мені доведеться залишити її в їдальні, а самому йти до спальні, не отримавши її звичного вечірнього поцілунку, що так утішає мене

А я рушив слідом; не міг ані на крок її відпустити, знаючи, що за хвильку маю з нею розлучитись і, покинувши їдальню, плентатися до себе нагору, утративши надію, що мати, як іншими вечорами, сама прийде мене поцілувати