коли в нас проростав міцелій співзалежності,
повітря пахло грозою і порохом.
так починаються війни з собою —
без попередження.
не знаю, чого варта дорога назустріч,
та мені квитки вже обійшлися задорого.
наш будиночок мрії знесло буревієм,
а я, повторюючи за Дороті,
дивилася у вікно.
висота зʼїдала минуле.
ти добре знаєш, у нас його і не було ніколи.
я все вигадала,
впавши головою на твої коліна,
впавши у власних очах,
впавши із хмар у чахлу реальність.
кажуть, що час
летить,
але для мене дні кульгають на милицях.
кажуть, що час
лікує.
тоді я у нього в немилості —
так і не знайшла штормових попереджень для ураганів у душі.
годинник показує шість,
я гострю ніж/ність:
раптом вітер за вікном вщухне, і ти прийдеш повечеряти.
тоді клятий міцелій трохи відпустить горло,
і я впущу — ти промок під дощем, я не в силах вдавати із себе черству.
на ранок нові питання проростуть з мого рота,
вишикуються в чергу.
попросила б сказати, що все буде добре,
та сама ж хотіла,
щоб ти був
зі мною
чесним.
вересень 2024, Іра і попса пролюбоф
