подільський катастрофізм

Якщо екологічна культура й політика — це «повторне зачарування світу», як прийнято казати,
то щось на кшталт ООО (онтології, орієнтованої на об’єкти) могло би бути надзвичайно бажаним.

Особливо цінне те, що OOO не відкидає сучасну науку й філософію,
а виходить із них — і знаходить у цьому магію.
Ми будемо розмірковувати про екологічні наслідки OOO протягом усієї Темної екології.

Скінченність (finitude) — це термін, що описує світ, у якому сутності “відступають” від прямого доступу.
Кожен вид доступу —
чи то філософ, який думає про камінь,
чи науковець, що розщеплює частинку,
чи фермер, що поливає дерево —
глибоко обмежений і неповний.

І кожен тип нелюдського доступу —
дрозд, що б’є мушлю об камінь,
електрон, що взаємодіє з фотоном,
дерево, що всотує воду —
також радикально обмежений.

Кант був тим філософом, що обґрунтував цю скінченність —
принаймні у стосунку людини до речей.

Я не вірю, що скінченність кореляції “людина—світ” — помилкова.
Її неможливо прорвати, навіть чимось здавалося б “гострим” як математика.

Коли я математизую річ — ось я, її математизую.
Я її вимірюю.
Чим цей спосіб доступу так радикально відрізняється від того,
щоб її з’їсти чи обклеїти нею стіну — незрозуміло.

Розрив між людиною й усім іншим неможливо затулити,
як це намагається зробити, наприклад, расизм.

⸻

Існує тактика, яку ми могли б прийняти —
тактика, глибоко співзвучна з екологічною політикою.

Кант заклав аргумент Г’юма про синтетичні судження апріорі
у трансцендентального суб’єкта (не «маленьке Я», яке можна побачити або помацати).
Лише корелятор, такий як (людський) суб’єкт,
робить реальність “реальною”.

І саме в той момент, коли філософія каже,
що ти не можеш мати прямого доступу до реального,
люди все глибше вбурюються у нього —
і ці два феномени глибоко й химерно переплетені.

Кореляціонізм — істинний,
але катастрофічний, якщо обмежується лише людьми.

І навіть гірший, ніж трактувати речі як “купу” —
це трактувати їх як порожню купу, яку можна форматувати як заманеться.

Що робити далі?
Ми маємо просто зняти антропоцентричний контроль за “авторським правом” на кореляціонізм,
дозволивши нелюдським істотам — як-от риби (а можливо, й рибні виделки) —
насолоджуватись неможливістю доступу до речі-самої-по-собі.

У цьому розумінні, незалежно від того,
чи річ стає їжею для риби, їжею для людини, чи об’єктом вимірювання,
— вона перевищує всі ці форми доступу.

Немає жодної внутрішньої переваги людського способу доступу.

Це — основний принцип OOO:
Кант мав рацію,
але його антропоцентризм не дозволив йому побачити найцікавіші аспекти власної теорії.

І ми побачимо, що ці аспекти можуть глибоко вплинути на логіку майбутнього співіснування

Проблема з глобальним потеплінням у тому,
що його не можна просто скинути на окрему групу людей
або наполягати, що Шосте Масове Вимирання — це лише ще одна соціальна конструкція.

Гуманітарні науки наполегливо стверджували —
через Фуко, через Гайдеґґера чи Ніцше, чи Маркса через Геґеля через Канта —
що не існує доступних “речей-самих-по-собі”,
а є лише “постановки речей”, “речеві події буття” (Dasein),
або дискурси речей, або речі, сконструйовані історією духу, волі чи (людських) економічних відносин.

Інакше кажучи: існують лише речі, оскільки вони співвідносяться з якоюсь версією (людського) суб’єкта,
тому це мислення називається кореляціоністським.

Але екран, на якому проектуються ці кореляції,
виявляється не порожнім.

Він складається з унікальних, дискретних сутностей,
які мають “життя” незалежно від того,
чи відкрив (людський) суб’єкт епістемологічний холодильник, щоби перевірити це.

Деякі сутності, які ми насильницьки трактували як порожні екрани,
тепер перевершують саму людську істоту,
оскільки те, що в страхових компаніях називають “актами Бога”,
насправді виявляється актами людини як геофізичної сили.

Обличчя Фуко на піску зображує режим влади-знання, що починається з 1800 року —
ще один дивний поворот подій.

1800-й — це момент парового двигуна —
рушія Антропоцену.
І водночас — момент Г’юма й Канта, які започаткували кореляціонізм.

Г’юм стверджував, що причинність і наслідковість — це ментальні конструкції,
побудовані на інтерпретації даних.
Звідси — статистичні методи сучасної науки.

Ось чому заперечувачі глобального потепління і тютюнові корпорації
можуть сказати майже серйозно:

«Ніхто ж не довів, що люди спричинили глобальне потепління»
або
«Немає доказів, що куріння викликає рак».

Так само, пост-Г’юмова людина не може стверджувати,
що куля, яку вона збирається пустити мені в голову з близької відстані, вб’є мене.

Вона може сказати, що це ймовірно на 99,9%,
що навіть краще — бо це спирається лише на дані,
а не на метафізичні фантазії, витягнуті з арістотелівських причин фінальності.

Ось чому Міжурядова група експертів зі зміни клімату (IPCC)
все чіткіше каже, що люди спричинили глобальне потепління,
але має формулювати це як статистику:
на момент написання — 97% впевненості.

Що залишає простір для “виходу” — для консерваторів, які люблять заперечувати зміну клімату,
типу:

«Погляньте на цей сніжок — отже, ніякого потепління немає!»

Такий жарт заперечує не лише глобальне потепління,
а й єдині теорії причинності, які нам зараз доступні й мають сенс.