«Зайчик»
Мона Авад
★★★★★
Читання цієї книги нагадує глибокий сон, після якого ти прокидаєшся і дякуєш всесвіту, що це був сон.
Якщо коротко: дуже сподобалось. Якісь психопатки, на яких не діє рожевий податок, збираються разом, щоб убивати зайчиків, а натомість створювати чоловіків. Не все йде за планом, тож створіння виходять без рук і хуїв. Але, – ну, – як вже є. Як то кажуть: дасть бог зайку.
Якщо розгорнуто: абсолютно розкішна авторська мова з усіма цими вкрапленнями тонкого гумору, великодок, незвичних порівнянь і зворотів. Казковий абсурд, який варто прийняти за даність, щоб насолоджуватися історією. Підтекст, що змушує задуматися: «а чи може бути за цим підтекстом ще одним підтекст?». Жанр, який неможливо втиснути у 2-3 слова. Ніби ковток кристально чистої води посеред пустелі.
Я дочитала книгу о першій ночі і орієнтовно до третьої гуглила, читала і слухала про всі теорії. Про те, що побачила і те, що упустила. Ця книга накинула зашморг на мій мозок і досі не відпускає – настільки я вважаю її неймовірною.
Моя субʼєктивна теорія, що сформувалася під час читання: Ава і Макс – витіснені психікою Саманти частини неї ж самої, котрі вона не приймає у собі. Ава – це згублена в оточенні Зайчиків і життєвих подій самооцінка, ідея того, що Саманту можна любити просто за те, що вона існує. Макс – як символ самоцензури, в якому Саманта забороняє собі переживати активну агресію.
І найпрекрасніше те, що після вивчення усіх можливих бачень про те, що роман – це алегорія на шлях письменництва, що «Зайчик» сам по собі – це випускна робота Саманти тощо, моя ідея як репʼях чіпляється до будь-якої з них і ідеально їм пасує. Тож це приносить мені окремий пласт читацького задоволення.
Щиро рекомендую, але будьте готові, що вам не сподобається.