Я вважаю, що це дуже нахабна, зухвала і крута операція. Але ми виконуємо задачу. Для мене, як для командира, головне не те, де ми виконуємо цю задачу, а в ефективності її виконання.

Не розумію тих, хто йде в СЗЧ. У мене четверо дітей. Якщо я піду в СЗЧ – хто буде їх захищати?

Це все були різні люди, їх потрібно було згуртувати так, щоб це був єдиний робочий механізм. Навчити хлопців тому, що знаю, навчити швидкості і злагодженості, вмінню зберігати спокій і бути врівноваженими. Був хороший результат – всі були готові до виконання будь-яких задач.

Хлопці всі відзначились. Наш підрозділ ніколи не тікає – ми завжди стоїмо до останнього. В цьому і є героїзм – битися до останнього, до Перемоги.

Я служив у мінометній батареї, рік вчився. В моєму розрахунку троє людей – це як маленька сім'я. Тут треба одне одного розуміти з півслова, не можна в жодному разі допускати сварок і суперечок. Артилерія любить тишу і спокій, як би це дивно не звучало. Спокійно наводимося – і спокійно стріляємо.

Це був пік нашої роботи, постріляли тоді від душі. Ми знайшли відмінний підвал, міномет поставили за будівлею, ворогу нас було не дістати. Він хотів десантуватися в наші окопи – ми їх накрили мінометом. В один момент два танки взяли нас "в зуби" й почали обстрілювати, але це було навіть смішно – таким калібром будівлю не розбереш.

Бої тривали шість діб. Штурми були постійні – і наша робота теж. Майже без сну, але на адреналіні добре працювалося. Все було по-чесному: вони стріляють по нас, ми – по них. Вистріляли тоді багато, прикривали піхоту до кінця, до останнього. Мені потім сказали, що ми добре відпрацювали, багато ворогів поклали.

Це велика подія в житті людини – потрапити на війну. Всі будуть згадувати цей час. Як воювали, як їли з одного котла. Не викинеш таке з пам'яті, буде ностальгія за цією великою пригодою.