14 квітня. День, коли почалась війна. Не повномасштабна. Не оголошена.
Без форми, без техніки, без забезпечення — лише з відчуттям причетності до Нації і відповідальності за її творення. Зі зброєю, яку вдалося знайти.
Це день, коли одні ще вірили, що «скоро все закінчиться», а інші вже ставали до бою — добровольцями, після Майдану. Без наказів. Без згадок у зведеннях. Просто тому що треба.
Це були перші роти. Перші блокпости на українській землі, сформовані ворогом.
Анексований Крим. Донецьк і Луганськ — ще без лінії розмежування, але вже з прапорами бананових республік.
Ми служимо разом із тими, хто на фронті з 2014-го. Це наш кістяк. Вони втратили друзів, коханих, частину себе. Хтось не має дипломів, кар’єри, цивільних “досягнень”. Але має честь. Має досвід. Має одинадцять років війни в кожному русі, у кожному рішенні.
Ці фото — старі, зернисті, зроблені на телефони. Але вони про силу. Про шлях, який почався ще тоді — 14 квітня. І який досі триває. Ми досі воюємо. За тих, хто був першим. За тих, кого вже немає.
І за тих, хто досі не усвідомив, наскільки все змінилось.
АТО — це не спецоперація. Не “конфлікт на сході”. Це початок великої війни. Просто тоді її не наважились назвати своїм іменем. Але ми знали. Ми були там. І ми продовжуємо шлях боротьби.
