Квіти посаджені ніжними руками повелительки мертвих не пахнуть, але Мідей все одно прикриває очі, вдаючи що річка мертвих шумить, а великі фіолетово-рожеві суцвіття мають ніжний, солодкий аромат. Світ неживих зустрічає його холодними обіймами та м'яким поглядом Касторіс - тисяча незмінних дзеркал що відображають породження темряви та безумства які заражають кожний шар реальності, не залишаючи жодного місця крім Стіксії для відпочинку.
Вниз, вниз, вниз за рікою.
Ніч у покоях де править кінець життя завжди молода, наче знак що більшість душ опиняються тут зарано і Мідей не виключення, навіть якщо він валиться у квіткові поля втомленим наче старець, від років боротьби, з слабкою посмішкою та довгим розпущеним волоссям. Кроки Касторіс тихі, як і світ навколо, адже мертвих не повинно щось тривожити, жоден звук не сміє пробудити душі навколо що сплять, дрімають марячи про щасливе життя, де їх дорогі люди нарешті переступлять поріг будинку.
— Лорд Файнон так і не був знайдений? — голос дівчини схожий на звук вітру і з ним колихають голівками квітки, повертаються наче до сонця.
Мідей мовчить, лише дивиться у безкрайній горизонт полів всіяних сплячими духами та метеликами з золотої крові, які кружляють над їх головами, сідають, невідчутні, на тіла. Титан Смерті більше нічого не каже, лише присідає поряд з його тілом. Він знає що вона побачить — шрами і ще свіжі рани, розкроєні, широкі порізи від стріл та списів більше не болять, не залишаючи за собою навіть примарного спогаду про відчуття.
Її присутність заспокоює, змушує повіки ставати важче, спокушає відпочити хоча б на хвильку серед пурпурового моря пелюсток. Мідей позіхає, прикриваючи долонею в пошкоджених латах рота і влаштовується зручніше, сяючий мідний лев серед ягнят, який прийняв свою долю. Місячне сяйво поглядає на них з жалем — молоді та ніжні душі вимушені відмовитися від солодкого нектару життя так рано, замість цього ковтаючи гірке та металеве на смак горе.
— Не буди мене, залиш... тут... щоб зустрів його у мріях — говорить чоловік, уже засинаючи, молячи себе не думати про наповнені непролитими сльозами очі Касторіс та зникаюче відчуття обіймів, останнього тепла перед вічним холодом.
Файнон посміхається та тягне його за руку вперед, вічно нестримний у своїй цікавості, він надуває губи, виглядаючи наче ображений пес якщо Мідей відмовить. Ера процвітання зупинила час у достатку та вічному літі, але їх обох морозить, кусає холодом під час дотиків під сумними, всезнаючими поглядами Касторіс та Аґлаї.
