Січиця
Бачиться тучавий день,
Вільге повітря чується,
Віє вітерець легкий.
Під ногами сирозем пухкий,
На нім трава вогка,
Вологозелена.
У день цей, на полі,
Два війська зібралось,
Готових битву розпочать.
На вороний престол усілась,
До битв люба й мила,
Панна Січиця.
Як кліпнула вона —
Зшумілись горни,
Хоругви піднялись.
Брань почалася,
Забряскали зрої, обладунки,
Здійнявся галас бойовий.
Січиця же мирно споглядала,
Виділось їй, як кожен з нас помре,
Славно чи безславно.
Тим часом, всі рубають інших,
Боязливо чи безстрашно,
Деколи своїх також.
Може, хтось бʼється з вірою,
Що в залу слави ворон забере,
В обителі січицькі.
Може, вірить хто,
Що смерть обійде його,
Та багатства обіцяні здобуде.
Та бачу я побоїще люте,
Як душі сотень відлітають,
Як стає сирозем кровоземом.
У ступорі стою,
Не знаю, що робить,
Тікати чи шибати?
А де свої? Де вороги?
Куди тікать? А кого бить?
З остраху стирчу посеред бою.
І мариться мені, немов видіння,
Рудочубиця обладунок відмиває,
Увесь забарвлений у крові.
У мить я чую біль скажену,
Гострий удар у бокову,
Гірко боляче тепер.
Та в мить наступну меч хапаю,
Вже не відаю я, що кою,
Бездумно мечем усе рубаю.
Отямившись, стою над кривавим тілом,
І накидається на мене друга ворожина,
Але не в силах я щось зробить.
Порубаний падаю на землю,
На червону ковдру із трави,
Дивлюся я на небо.
Ясно, що то за видіння було,
Січиця попередила отак,
Таке покликання її, напевно.
На битву глянуть,
А як кінець настане,
Обернуться вороном і геть.
А наді мною лиш сіре небо,
І чхать на купу трупів навкруги,
Доєднаюсь я до них урешті.
Чудово, що останнє бачу я не смерть,
А хмурі хмари, що сонце затуляють,
І, здається, вже дощ росить.
Піду я вже, мабуть,
Наверх чи вниз,
Як пощастить.
#патякання