Наскільки взагалі можливо буквально сприймати текст чи будь-який продукт творчости про жінку, одержиму дияволом/демоном/злим духом? Перед тим, як я подивилась Possession (1981) я прочитала книжку Сари Ґран "Підійди ближче". Написана вона зовсім нехитро та й сюжет доволі простий: жінка, яка живе зі своїм ідеальним чоловіком і успішно заробляє собі на життя архітекторкою, одного дня підозрює, що у неї вселився демон. Точніше, демониця. З довжелезними нігтями, довгим чорним волоссям і небезпечно гострими зубами. Її вуста у снах головної героїні промовляють до неї солодкі слова "я завжди буду з тобою, бо я тебе дуже люблю". З кожним днем її одержимості вона все більше втрачає контроль над своїм тілом та розумом. Жінка не пам'ятає, коли це вона купила (вкрала) цю дорогу криваву помаду, або кхм кхм вбила продавця журналів у кіоску, бо він їй одного разу дорікнув у тому, що вона читає журнал замість того аби купити його. Вона спить із незнайомими чоловіками, все частіше свариться зі своїм чоловіком (бо як же він все-таки дратує, коли приходить з роботи пізно ввечері, або коли кидає їй шпильку щодо невипраної білизни!). Тіні згущуються й історія бере повороти у трохи криваву сторону. Текст максимально НЕ провокує на думки "а що криється за її одержимістю?", він працює завдяки скрипучій горрорній складовій, бо губити себе у самій собі - це дуже страшно. Але хіба цей момент не дає простір для чогось глибшого?
Клариса Пінкола Естес у своїй книжці "Жінки, які біжать з вовками" пише про архетип дикої жінки, яка є в кожній з нас. Каже, мовляв, у жінки за дефолтом є таємне життя із таємними думками та почуттями, які наче й виглядають дико, але насправді є природними. "Навіть жінка, яку спіймали у сильце, оберігає місце для дикої самості, адже інтуїтивно знає: одного дня відкриється лазівка, щілина, шанс, і вона дремене геть чимдуж". Головна героїня Сари Ґран по суті отримала свою лазівку із "сильця" (ідеального шлюбу із ідеальним чоловіком?)
Одержимість можна читати як один із спільних експірієнсів кожної жінки, яка втрачає ту свою "самість". Дуже часто коли я дивлюсь у дзеркало, я не впізнаю себе і мені мимоволі стає страшно, бо якщо ця людина в дзеркалі не я, то ДЕ я.
Інший текст, який я не думала, що можна пов'язати із цією темою аж поки не почала писати про Сару Ґран, це коротка новела Лізи Таттл "Моя смерть". Нещодавно овдовіла безіменна письменниця, яка, намагаючись відновити свою кар'єру після смерті чоловіка, вирішує написати біографію маловідомої художниці та письменниці Гелен Ралстон. Під час дослідження життя Ралстон вона виявляє uncanny паралелі між їхніми долями, і в результаті втрачає саму себе. Таттл тут підіймає питання роль жінки в мистецтві, яка часто затьмарена чоловіком. Однак як на мене тема розкрита не до кінця. Енівей, і так безіменна героїня, захоплюючись (будучи одержимою? ха!) іншою жінкою, знову губиться і віддаляється від відчуття свого Я. "Моя смерть" - це те, що можна прочитати як знову ж таки універсальний досвід жінок, особливо у мистецтві, які пов'язуючи своє життя і творчість з кимось іншим (в першу чергу з чоловіком), помирають як мисткині та особистості. І знову ж таки, цей досвід у тексті переданий за допомогою горрорних аспектів. Жіноче роздвоєння - це scary as fuck, получається так
