Міф про уявну землю обітовану, втілений у реальності, вмирає. На його місці виникає новий — про (не)повернення. Часом — передається в спадок. На виході в реальність — розсіюється. Місце, у яке ми повертаємось, ніколи не буде таким, як в уяві, спогадах персональних чи запозичених. Ми не будемо такими, якими ми себе уявляємо в цьому місці.
Нескінченні тротуари,
нескінченні тротуари
блискучих свічад,
я чекаю примари,
я чекаю примари
мого закохання.
А поки що квітнуть троянди
роз'ятрених ран.
Радісних зір плеяди
затьмив нічний туман.
І вийшов я на дорогу,
де послався срібний караван...
Молодик із-за хмари вистромив роги,
і я вигукнув перший мантр.
Югою знялося закляття,
наче забився метелик в пітьмі,
наче хтось задрав весільне плаття
наляканої землі
(...)
Мантри. 1921
