«Український націоналізм у Росії це щось абсолютно відмінне від, скажімо, чеського, польського або фінського націоналізму...
Він не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали ні свого уряду, жодної або національної культури, за винятком реакційних, романтичних поезій Шевченка...»

Повідомляють, що українські війська під командуванням генерала Петлюри заволоділи Києвом, вигнавши російські війська. Жорстокі бої тривають.
Це епічна подія.
Ніколи народ не об'єднувався з більшою вірою у власну свободу: ніколи народ не захищав своє право на життя та незалежність у складніших умовах.
Вільне населення зворушене цим видовищем до душі, навіть якщо цілі уряди не хочуть на це зважати.
Українці захищають не лише себе, а й Європу.

Поминають і Страбон та Птоломей у «Географіях» своїх, описуючи всю піднебесну, про сих енетів, чи слов’ян, що в Сарматії і при Чорному морі живуть, біля озера Меотійського, називаючи їх роксоланами. Так, ніби русь і аллани. Gramatik ze Wojciech Cranoius у Jan Gotus Magnus [Граматик же, і Войцех Краній, і Ян Гот Великий — латин.— пол.] розповіда­ють, що сі роксолани ще задовго до Різдва Христового війну мали з свеонами, тобто шведами; з ними ж і границю мали, яка й нині є. Мали також війну із Мітрідатом, царем понтським і партським, який ту сторону держав, що її нині цар турецький держить. Суголосить сьому й Trogus Pompeusxin [Трог Пом­пей — латин.], коли їхнє оружжя і броню поминає, кажучи: «Роксолани — хоробрі вої; роблять вони со­бі броню із сурових шкур волових, тими ж шкурами і щити свої обтягають, на війну ж кінно і пішо ви­бираються. Оружжя ж їхнє — шабля, лук і дреколь. Такого оружжя і досі русь уживає»

Ніхто не може заперечувати, що Білорусь та Україна, Вірменія, Грузія та малі народи Кавказу були підкорені Москвою тільки шляхом застосування сили, часто після десятиліть боротьби, і що вони ніколи не відмовлялися від прагнення до волі...
Я не вважаю себе компетентним і не бачу необхідним обговорювати питання про те, наскільки ці підкорені народи все ще прагнуть незалежності і прагнуть возз'єднання з Європою. Якщо вони це роблять, я пристрасно переконаний у тому, що вони мають право на звільнення, і я маю вважати це одним з основних обов'язків справді Європейської мирної конференції - дати цим далеким братам світло свободи та незалежності."

В цих двох світоглядах, окцидентальнім і буддистськім, втілюється
боротьба рас сильних з расами слабими, які лише в дегенерації сильних бачать свій рятунок. Але кожна здорова нація, яка не хоче згинути, повинна стрясти з себе “буддизм”, бо він є смерть і гибель. “Мрійники про всесвітній мир і братерство народів (каже Шпенґлєр) ... це духові
провідники феллахства, це лиш інша форма пацифізму. Здане на себе саме міркування (інтелект) все було вороже життю й історії, невойовниче... Світовідчування всього расового, рішення бути суб’єктом, а не об’єктом історичного розвою (бо третього не має), коротко – воля влади, мусить тепер боронитися перед доктриною, якої прихильники... думають заступити дійсне – логічним, владу фактів – абстрактною справедливістю, долю – розумом... Колись переміг Рим решту античного світу тим, що зумів викреслити з своєї політики феллахські інстинкти... Успіх феллахів означав би зречення нації з історії – не на річ вічного миру, лише на річ інших”.