Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Реальний Київ | Украина
Реальна Війна
Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Реальний Київ | Украина
Реальна Війна
Україна Online: Новини | Політика
Телеграмна служба новин - Україна
Резидент
Районна бібліотека
博客
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
22.04.202515:48
Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.
Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.
Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?
PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...
Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.
Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?
PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...
23.04.202510:39
Днями якраз дочитала Piranesi і ось побачила його в підбірці романів про «роботу, схожу на готичний кошмар». У Electric Lit взагалі цікаві підбірки, хоча більшість виглядає так, ніби до XXI століття книжок не існувало (Коупленд 1995-го серед інших здається мамонтом), але це, по ходу, вічна проблема книжкових порталів, які заробляють через партнерські програми.
А «Піранезі» мені сподобався тим, що сюжет частково крутиться навколо контркультурних/fringe філософів, навіть згадуються Колін Вілсон і Джон Вільям Данн. Я взагалі думаю, що треба більше художки про штрихів типу Чарльза Форта. Треба відібрати у MAGA пласку землю і прочі таємниці Ренн-ле-Шато та повернути їх нормальним поєхавшим.
А «Піранезі» мені сподобався тим, що сюжет частково крутиться навколо контркультурних/fringe філософів, навіть згадуються Колін Вілсон і Джон Вільям Данн. Я взагалі думаю, що треба більше художки про штрихів типу Чарльза Форта. Треба відібрати у MAGA пласку землю і прочі таємниці Ренн-ле-Шато та повернути їх нормальним поєхавшим.
15.04.202518:03
Я вже звикла до сучасних книжок, які ніби запізнилися на сотню років, а тут сюрприз: збірка казкових історій, написаних у 1860-х, які справляють враження сучасних. «Фантастичні оповідки» Іджиніо Уґо Таркетті не те щоб сильно захопливі, але якісь на диво свіжі.
Наприклад, оповідання «Літера U» про чоловіка, який став одержимий цією «зловісною» літерою і всюди бачить її каверзи, цілком могло б зустрітися в якогось сучасного автора «лінгвістичного» горору типу Евенсона. (А @hrofnungar припускає, що такий сюжет міг бути пов’язаний з напругою між носіями різних італійських діалектів під час Рісорджименто.)
Або «Дух у малині»: добросердий барон з’їдає ягоди з куща, не знаючи, що під ним закопана вбита дівчина. Дух дівчини вселяється в чоловіка і влаштовує тендітно-квірний перформанс, як у розпачливому польському «Демоні».
Або цей бенґер, який сам по собі міг бути окремим оповіданням: «в дитинстві я часто зустрічав старика, якого точно знав, коли він бул хлопчиком, і який точно знав мене, коли я був вельми старим, — ми не спілкувалися, але позирали один на одного як люди, що раніше бачилися».
Людей, що випередили час, він часто наздоганяє: Таркетті помер у 29-річному віці.
Наприклад, оповідання «Літера U» про чоловіка, який став одержимий цією «зловісною» літерою і всюди бачить її каверзи, цілком могло б зустрітися в якогось сучасного автора «лінгвістичного» горору типу Евенсона. (А @hrofnungar припускає, що такий сюжет міг бути пов’язаний з напругою між носіями різних італійських діалектів під час Рісорджименто.)
Або «Дух у малині»: добросердий барон з’їдає ягоди з куща, не знаючи, що під ним закопана вбита дівчина. Дух дівчини вселяється в чоловіка і влаштовує тендітно-квірний перформанс, як у розпачливому польському «Демоні».
Або цей бенґер, який сам по собі міг бути окремим оповіданням: «в дитинстві я часто зустрічав старика, якого точно знав, коли він бул хлопчиком, і який точно знав мене, коли я був вельми старим, — ми не спілкувалися, але позирали один на одного як люди, що раніше бачилися».
Людей, що випередили час, він часто наздоганяє: Таркетті помер у 29-річному віці.
28.03.202514:46
Одного дня письменник Метью Ґреґорі Льюїс, автор порно з монашками готичного роману The Monk, дізнався, що його мати, яка раніше покинула його батька, почала займатися цим.
Льюїс закликав матір:
- негайно перестати;
- не наражати сім’ю на насмішки преси;
- пожаліти бідного батька, який уже натерпівся;
- не ганьбити дочку перед порядною родиною її чоловіка.
Льюїс додав, що його знайомі жінки переконані: краще б вони заробляли на хліб важкою фізичною працею, ніж цим. Він пригрозив: якщо упрешся рогом, я змушений буду покинути країну.
Яке ж ганебне заняття спровокувало стільки драми? Мати Льюїса почала писати роман.
Льюїс закликав матір:
- негайно перестати;
- не наражати сім’ю на насмішки преси;
- пожаліти бідного батька, який уже натерпівся;
- не ганьбити дочку перед порядною родиною її чоловіка.
Льюїс додав, що його знайомі жінки переконані: краще б вони заробляли на хліб важкою фізичною працею, ніж цим. Він пригрозив: якщо упрешся рогом, я змушений буду покинути країну.
Яке ж ганебне заняття спровокувало стільки драми? Мати Льюїса почала писати роман.
03.04.202507:18
Verso Books знедавна почали перекладати Ідзумі Судзукі — письменницю японської «нової хвилі», акторку еротичних фільмів і просто яскраву жінку. Я не сильно люблю соціальну фантастику, і оповідання в збірці Terminal Boredom, мабуть, не найкращі представники жанру, але мене вони вразили — вразили рівнем нігілізму. Якщо коротко, вони про те, що все є соціальним конструктом — сім’я, ідентичність, бажання — все, крім оцієї винесеної в заголовок апатії, тоски, ennui, аномії.
«Невиліковна нудьга» досягає кульмінації в останньому, однойменному оповіданні — про світ, де люди настільки прив’язані до екранів, що тільки старше покоління ще спроможне на якусь активність, а підлітки не цікавляться навіть сексом — і стрімко втрачають вагу, бо їсти їм теж нудно. Юний герой не може перебувати надворі: «мене лякають простори, не обмежені рамкою… я заспокоююсь, коли дивлюся на зображення в рамці». (Щоб ви розуміли, коли це було написано: письменниця скоїла самогубство в 1986-му, в віці 36 років.) Єдине, що починає викликати в героя бодай якусь цікавість — це снафф: він зізнається, що йому подобається дивитися на жорстокі сцени, але коли він бачить щось страшне в реальності, він подумки поміщає це «в рамку» — тобто як щось побачене на екрані — і це дивним чином робить видовище реальнішим і свіжішим. Згодом у нього з’являється план, як отримати ще більше вітальних емоцій — завдяки дівчині.
Як і всі, я недавно дивилася Adolescence. Зйомка одним дублем (або її імітація) мене часто дратує — бо часто це безцільний трюк — але тут вона здалася дуже доречною. По-перше, вона мені нагадала одну офігенну метафору, яку вигадала дослідниця маносфери Лора Бейтс: вона порівнює зараження суспільства токсичними ідеями з дракункульозом — захворюванням, коли в організм потрапляє тропічний гельмінт, що виростає в носії до метра довжиною. Висмикнути його з-під шкіри одним ривком неможливо — такого черв’яка дістають дуже повільно, витягуючи по кілька міліметрів в день, щоб він не розірвався і не спричинив гангрену. Бейтс пише, що так само — повільно, але скрупульозно — треба працювати з суспільством на всіх рівнях. «Безкінечний дубль», коли немає склеєк, нагадує, що в будь-якій побутовій взаємодії, в будь-якому пересічному діалозі, навіть у відсутності певного персонажа в кадрі (чому той епізодичний учитель уникає розмови з поліцією?..) може простежуватися маршрут цього паразита, який тягнеться і тягнеться і тягнеться. Але, звісно ж, у цього візуального трюка є і простіша функція — не вдаючись формально до «це-трапилося-поруч-із-вами»-мок’юментарі, він дає співставний із ним рівень емоційного занурення.
Мене не засмутило, на відміну від деяких глядачів, що серіал знову робить центром уваги вбивцю, а не жертву: коли хочеш показати, куди дотягується спрут, треба стежити за його щупальцями. Але засмутило, що для того, щоб викликати такий резонанс, подібну історію — реальні прототипи якої стрімко зникають зі шпальт — треба показувати в художній «рамці».
«Невиліковна нудьга» досягає кульмінації в останньому, однойменному оповіданні — про світ, де люди настільки прив’язані до екранів, що тільки старше покоління ще спроможне на якусь активність, а підлітки не цікавляться навіть сексом — і стрімко втрачають вагу, бо їсти їм теж нудно. Юний герой не може перебувати надворі: «мене лякають простори, не обмежені рамкою… я заспокоююсь, коли дивлюся на зображення в рамці». (Щоб ви розуміли, коли це було написано: письменниця скоїла самогубство в 1986-му, в віці 36 років.) Єдине, що починає викликати в героя бодай якусь цікавість — це снафф: він зізнається, що йому подобається дивитися на жорстокі сцени, але коли він бачить щось страшне в реальності, він подумки поміщає це «в рамку» — тобто як щось побачене на екрані — і це дивним чином робить видовище реальнішим і свіжішим. Згодом у нього з’являється план, як отримати ще більше вітальних емоцій — завдяки дівчині.
Як і всі, я недавно дивилася Adolescence. Зйомка одним дублем (або її імітація) мене часто дратує — бо часто це безцільний трюк — але тут вона здалася дуже доречною. По-перше, вона мені нагадала одну офігенну метафору, яку вигадала дослідниця маносфери Лора Бейтс: вона порівнює зараження суспільства токсичними ідеями з дракункульозом — захворюванням, коли в організм потрапляє тропічний гельмінт, що виростає в носії до метра довжиною. Висмикнути його з-під шкіри одним ривком неможливо — такого черв’яка дістають дуже повільно, витягуючи по кілька міліметрів в день, щоб він не розірвався і не спричинив гангрену. Бейтс пише, що так само — повільно, але скрупульозно — треба працювати з суспільством на всіх рівнях. «Безкінечний дубль», коли немає склеєк, нагадує, що в будь-якій побутовій взаємодії, в будь-якому пересічному діалозі, навіть у відсутності певного персонажа в кадрі (чому той епізодичний учитель уникає розмови з поліцією?..) може простежуватися маршрут цього паразита, який тягнеться і тягнеться і тягнеться. Але, звісно ж, у цього візуального трюка є і простіша функція — не вдаючись формально до «це-трапилося-поруч-із-вами»-мок’юментарі, він дає співставний із ним рівень емоційного занурення.
Мене не засмутило, на відміну від деяких глядачів, що серіал знову робить центром уваги вбивцю, а не жертву: коли хочеш показати, куди дотягується спрут, треба стежити за його щупальцями. Але засмутило, що для того, щоб викликати такий резонанс, подібну історію — реальні прототипи якої стрімко зникають зі шпальт — треба показувати в художній «рамці».
02.04.202513:49
Читаю книжку Теодора Райка (одного з учнів Фрейда), і він розповідає таку історію.
Його пацієнтка ще в юності почала вигадувати фабулу роману. Поступово в її голові це перетворилося з плану на повноцінний сюжет. А потім — протягом двадцяти років — і на повноцінний текст. Але тільки в її голові.
Через якийсь дивний забобон вона не могла записати жодного слова твору — тільки проговорювала все подумки. Вона була здатна повністю продекламувати цей роман («ритмічну прозу, стиль якої був наче філігранно оброблене срібло»), і одного разу навіть зробила це на якомусь благодійному заході. Проте, хоча вона легко писала есеї й оповідання, у випадку цього роману жінка не могла записати жодного речення. Якось вона навіть змусила подругу зачинити її на два тижні в кабінеті, щоб нарешті почати рукопис, але з цього теж нічого не вийшло. Райк пише, що він як психоаналітик нічим не міг зарадити жінці. Він припускає, що цей ступор був результатом якогось магічного мислення — можливо, віри в те, що доля «покарає» жінку за пиху.
Роман вона зрештою записала (мабуть, із думкою «гірше вже не буде») після того, як до влади прийшов Гітлер, всі її статки пропали, а шлюб розвалився.
Оминаючи жарти про Джорджа Мартіна і питання, чому не можна було найняти стенографіста — цікаво, яким вийшов той роман: якщо вірити Райку, вона його навіть видала. Ймовірно, це був не шедевр (про шедевр світової літератури такий анекдот, мабуть, переповідали б на кожному кроці), але я все одно б пошукала чисто як диковинку. Відомо, що це історичний роман, авторка, вірогідно, австрійка, хоча з тексту не ясно, де вона зрештою надрукувала свій опус — можливо, що й у США. Треба буде якось залучити реддіт, хороша ж загадка.
Його пацієнтка ще в юності почала вигадувати фабулу роману. Поступово в її голові це перетворилося з плану на повноцінний сюжет. А потім — протягом двадцяти років — і на повноцінний текст. Але тільки в її голові.
Через якийсь дивний забобон вона не могла записати жодного слова твору — тільки проговорювала все подумки. Вона була здатна повністю продекламувати цей роман («ритмічну прозу, стиль якої був наче філігранно оброблене срібло»), і одного разу навіть зробила це на якомусь благодійному заході. Проте, хоча вона легко писала есеї й оповідання, у випадку цього роману жінка не могла записати жодного речення. Якось вона навіть змусила подругу зачинити її на два тижні в кабінеті, щоб нарешті почати рукопис, але з цього теж нічого не вийшло. Райк пише, що він як психоаналітик нічим не міг зарадити жінці. Він припускає, що цей ступор був результатом якогось магічного мислення — можливо, віри в те, що доля «покарає» жінку за пиху.
Роман вона зрештою записала (мабуть, із думкою «гірше вже не буде») після того, як до влади прийшов Гітлер, всі її статки пропали, а шлюб розвалився.
Оминаючи жарти про Джорджа Мартіна і питання, чому не можна було найняти стенографіста — цікаво, яким вийшов той роман: якщо вірити Райку, вона його навіть видала. Ймовірно, це був не шедевр (про шедевр світової літератури такий анекдот, мабуть, переповідали б на кожному кроці), але я все одно б пошукала чисто як диковинку. Відомо, що це історичний роман, авторка, вірогідно, австрійка, хоча з тексту не ясно, де вона зрештою надрукувала свій опус — можливо, що й у США. Треба буде якось залучити реддіт, хороша ж загадка.
12.04.202507:41
У British Library дуже хороша серія Tales of the Weird: гастрономічний горор! акустичний горор! ботанічний горор! (До речі, про одну з письменниць, яку там перевидавали, наразі допилюю подкаст.)
Але оцей анонс просто в саме серденько:
Але оцей анонс просто в саме серденько:
03.04.202518:47
Ну і в найкращих традиціях цього каналу… В 90% випадків, коли мені хтось пише зі словами «я давно вас читаю», я захожу на сторінку людини і бачу там або якісь дивовижні малюнки, або нереально талановитий крафт, або посилання на крутезний сингл, і перезнайомилася так з купою митців. І ось знову: пані, яка вирішила загадку з книжкою, має чарівний голос і пише пісні, натхненні середньовічною літературою. Не знаю, як така клуша як я зібрала навколо себе стільки обдарованих людей, але я за це завжи буду вдячна цьому каналу.
02.04.202514:05
А ось коллаба жінок, які точно не сидять склавши руки (і якими я безкінечно захоплююся):
https://www.instagram.com/p/DH6G4ynsmA0/
За донат можна виграти розкішні книжки, а за відкриття допоміжної банки (збір великий, вам будуть дуже вдячні!) — раритетні листівки. Прошу долучатися!
https://send.monobank.ua/jar/927KHAJfJM
https://www.instagram.com/p/DH6G4ynsmA0/
За донат можна виграти розкішні книжки, а за відкриття допоміжної банки (збір великий, вам будуть дуже вдячні!) — раритетні листівки. Прошу долучатися!
https://send.monobank.ua/jar/927KHAJfJM
03.04.202518:47
Підписниця знайшла цю загадкову книжку! Це роман Der Kaiser, die Waisen und der Tod (The Emperor, the Sages and Death) Р. Барді (псевдонім письменниці Рахіль Бердах). Виявляється, надрукувавши роман, жінка надіслала одну з копій Фрейду, і роман так його вразив, що Фрейд навіть зустрівся з авторкою особисто.
Я чомусь уявляла собі щось романтично-пригодницьке, але, якщо вірити статті, це радше модерністський проєкт: «серія філософських діалогів між імператором Фрідріхом II Гогенштауфеном, лікарем Ібн Сіною і раввіном Якобом бен Ароном».
Я чомусь уявляла собі щось романтично-пригодницьке, але, якщо вірити статті, це радше модерністський проєкт: «серія філософських діалогів між імператором Фрідріхом II Гогенштауфеном, лікарем Ібн Сіною і раввіном Якобом бен Ароном».
29.03.202512:14
Коли готувала цей бонус, прочитала цікаву книжку про Аніму в романах Генрі Райдера Гаґґарда. Там авторка, крім усього іншого, травить різні байки, що ілюструють гостру інтуїцію цього письменника.
Наприклад, в одному романі Гаґґарда про Єгипет фігурують бродячі музиканти, чия поява кожного разу віщує біду. Письменник вигадав цих музикантів — але пізніше дізнався, що місцеві дійсно вірять у те, що п’ятеро демонів у образі музик із флейтами і тамбуринами приносять нещастя тому, хто почує в пустелі їхню гру. Причому єгиптолог Ґастон Масперо, який розповів про це співпадіння Гаґґарду, зазначав, що забобонні місцеві дуже неохоче поділилися з ним цією інформацією.
І тут мені згадався подібний образ в якомусь фільмі. Де ж я це бачила? Східного флейтиста, який приносить майже апокаліптичне нещастя мандрівнику, який його випадково зустрів?.. Місяць сушила собі голову; зрештою зупинилася на тому, що це у мене в пам’яті так перекрутився фільм Born of Fire.
Але сьогодні сталося бінго: це сербський фільм Variola Vera — майже горор, заснований на реальних подіях (епідемії віспи в Югославії 70-х). На початку стрічки герой, що подорожує арабською країною, купляє флейту у вуличного музиканта, не дуже того музиканта роздивившись — ну і, власне…
А як згадала: та ось завдяки черговому антивакс-дискурсу в США, охохо ехехе.
Наприклад, в одному романі Гаґґарда про Єгипет фігурують бродячі музиканти, чия поява кожного разу віщує біду. Письменник вигадав цих музикантів — але пізніше дізнався, що місцеві дійсно вірять у те, що п’ятеро демонів у образі музик із флейтами і тамбуринами приносять нещастя тому, хто почує в пустелі їхню гру. Причому єгиптолог Ґастон Масперо, який розповів про це співпадіння Гаґґарду, зазначав, що забобонні місцеві дуже неохоче поділилися з ним цією інформацією.
І тут мені згадався подібний образ в якомусь фільмі. Де ж я це бачила? Східного флейтиста, який приносить майже апокаліптичне нещастя мандрівнику, який його випадково зустрів?.. Місяць сушила собі голову; зрештою зупинилася на тому, що це у мене в пам’яті так перекрутився фільм Born of Fire.
Але сьогодні сталося бінго: це сербський фільм Variola Vera — майже горор, заснований на реальних подіях (епідемії віспи в Югославії 70-х). На початку стрічки герой, що подорожує арабською країною, купляє флейту у вуличного музиканта, не дуже того музиканта роздивившись — ну і, власне…
А як згадала: та ось завдяки черговому антивакс-дискурсу в США, охохо ехехе.
17.04.202518:10
В ранньому доступі з’явилося щось новеньке! Зазвичай я від’ємно пишаюся своїми дизайнерськими потугами, але тут ніби симпатичні кольори вийшли.
15.04.202518:06
У кого в прізвищі є зловісна літера «у», з вас штраф 50 грн. У кого немає, все одно кидайте, щоб баночка @balticnoir для підрозділу її друга-письменника скоріше закрилася.
https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ
https://send.monobank.ua/jar/3p25xDQmVJ
登录以解锁更多功能。