З трьох командирів, яких підозрюють у недбалості, через яку ворог зміг захопити частину Харківщини у травні 2024-го, я знаю одного – колишнього комбрига 125-ї бригади ТРО Артура Горбенка.
У липні 2024-го я закінчила одне зі своїх відряджень на схід раніше, щоб приїхати в Київ і разом зі своїм редактором Євгеном Будерацьким поговорити з Горбенком, який сам вийшов на редакцію з проханням розказати свою версію подій того, що сталося на Харківщині.
На момент того наступу росіян, який почався 10 травня, у Горбенка було чотири батальйони і 44 кілометри смуги оборони. По передньому краю – 54 кілометри. Від Травʼянського водосховища до Сіверського Дінця – це той напрямок, де Липці (а не той, де Вовчанськ)
З цих чотирьох батальйонів два були з його бригади, вийшли після Кремінського лісу, і два приданих – 415 стрілецький батальйон, який перед цим вийшов з-під Бахмута, і 172 батальйон вінницької ТРО, який на той момент взагалі раніше не воював (і який відійшов від своїх позицій найбільше).
Найпотужніше, що було по зброї – кілька 82-х і 120-х міномети (гроші на 120-ті міномети та міни до них Горбенко сам просив у львівських громад і Львівської облради. Вони їх виділили і передали в Міноборони, за що ті провели закупку).
Позаду чотирьох батальйонів, якими командував Горбенко, стояло пʼять гармат і три танки 42 бригади, які, за його словами, по-перше, вступили в бій під кінець другого дня ворожого наступу (кінець 11 травня), а по-друге, цього було абсолютно недостатньо. По його піхоті Горбенка розрахунок був таким, що на один кілометр стояло 6-8 солдатів
«Він (Содоль, який сидів на ОКП 125 бригади – ред.) звісно, казав мені по-генеральськи, він же теж "тризірковий": "Да, Артуре Івановичу, тут треба було тримати". Кажу: "Чим тримати?", – розповідав нам Горбенко в інтервʼю.
До того ж, від 1,5 до 4 км від кордону було «сірою зоною», де неможливо було облаштувати позиції. На Сумщині, до речі, до Курської операції, це було цілих 7 км
Я чітко розумію, що складаю враження про людину виключно зі слів цієї людини. І я готова чути, що щось (або раптом навіть усе) було не так. Але наразі в мене цієї інформації немає. Тому я виходжу з тієї, що є. І вона така, що втримати 44 км кордону мінометами і чотирма батальйонами, один з яких ніколи не воював, неможливо.
І чому я таки вирішила це написати?
Бо сьогодні зранку, говорячи з іншим, дуже толковим, на мою думку комбригом, який зараз намагається вистояти на складній ділянці, почула таке: «Дивлячись на це (справи по Харківщині й нуль реакції на його прохання про поповнення – ред.), я не те, що бригадою командувати не хочу. Я служити не хочу».
Залякуючи і нагинаючи людей, які вклали у свої підрозділи душу, час і знання, ми суттєво звужуємо коло тих хороших людей, хто хоче й може обійняти посаду комбрига – яка страшенно виснажлива, невдячна і, звісно, зі своїм кладовищем.
І залишаємо ці посади тим, хто хоче вислужитися перед начальством, піднятися по карʼєрі й збудувати собі нову дачу руками підлеглих.