Я вважаю,що конгеніальність можна вважати одним з (персонально) найбільш бажаних явищ в житті. Що платонічно,що романтично.
Для мене конгеніальність це найбільш реалістичний та найбільш близький опис бажання розчинитись в комусь: як ще люблять казати - злитись душами.
Наскільки ж прекрасний навіть самий концепт цього слова. Не потрібно прикидатись кимось,не потрібно вдавати щось,не потрібно хвилюватись,що тебе не так зрозуміють: ти повністю довіряєш,покладаєшся і розділяєш думки з конгеніальною тобі людиною. Не страшно,якщо в тебе немає настрою на що не-будь,не страшно,якщо хочеться кричати зірвавши горло,не страшно,якщо раптом потечуть сльози,не страшно відкрити дюжину своїх емоцій та плин своїх думок,не страшно бути абсолютно чистим: без жодних фальшивих гримас та вдаваних емоцій,не страшно бути слабким,не страшно падати.
Чи може бути щось "більше" та інтимніше за це? Особисто я вважаю,що ні.
