Щоб очолювати естетичний бізнес, керівникам потрібно бути налаштованими не лише на власну естетичну чутливість і цінності, а й на смаки своїх клієнтів. Дослідження показують, що почуття, а не аналітичне мислення, визначають приблизно 85 відсотків рішень про купівлю. Водночас маркетологи зазвичай зосереджують свої зусилля на інших 15 відсотках рішення про покупку — раціональному оцінюванні функцій і характеристик.
Цінність естетики в бізнесі починається з вершини — з особистого естетичного інтелекту лідера — але також залежить від здатності цього лідера будувати, підтримувати й утримувати правильну організацію та культуру довкола цієї естетичної позиції. Кожна людина має більше естетичного потенціалу, ніж використовує. Звісно, деякі люди мають природні переваги або дар, наприклад, музикант Боб Ділан із його надзвичайним слухом на звук і ритм або шеф-кухар Вольфганг Пак із його легендарною здатністю балансувати смаки, текстури й аромати.
Однак навіть таким людям, як Ділан і Пак, потрібно постійно удосконалювати свої навички та розвивати власний стиль, аби залишатися активними й актуальними у своїх сферах, інакше їхня естетична перевага може зійти нанівець. Їм також потрібно слідкувати за зміною смаків на ширшому ринку й з часом змінювати або коригувати свої індивідуальні форми вираження.
Зрештою, навіть класика потребує модернізації, щоб залишатися актуальною. Наприклад, Louis Vuitton — бренд, що сформувався під час першої хвилі глобальних подорожей, епохи пароплавів, — міг би зникнути після Другої світової війни разом із самими пароплавами. Однак цей бренд сьогодні є більш цінним, впливовим і актуальним, ніж будь-коли.
Як йому вдалося таким залишитися? Завдяки досягненню правильного балансу між спадковістю та оновленням. У наші стрімкі часи цінність традицій і спадщини стає ще важливішою. Водночас бренди не повинні зберігати й представляти себе як експонати в музеї. Вони досі мають бути корисними й значущими. Маркетологам слід замислюватися над тим, які аспекти спадщини бренду залишаються актуальними, а які є просто історичним інтересом.
Louis Vuitton, французький виробник багажу середини 1800-х років, представив валізу з плоским дном (яку можна складати одну на одну), виготовлену з парусини (відносно легкої) й герметичну (захищену від води) — корисне й значуще нововведення для мандрівників епохи пароплавів.
Перенесемось у XXI століття: концепція великої, жорсткої валізи зовсім не підходить для сучасних подорожей. Проте привабливість глобальних мандрівок ніколи не була настільки сильною. Louis Vuitton залишився актуальним брендом значною мірою завдяки своєму сильному, сучасному та послідовному зверненню до теми глобальних подорожей — через зображення у своїх рекламних кампаніях, мотиви в магазинах і навіть кураторство своєї гламурної поп-ап виставки «Volez, Voguez, Voyagez»...
В масштабі місяця наче й не дуже багато, але навіть така обмежена увага своєму індивідуальному флешмобу дозволила дізнатися чимало нового та встигнути прочитати чотири книги. Що десь на три більше, ніж за весь 2025-й до того. І на чотири більше, якщо відкинути, що то читав по роботі.
Хоча тут треба бути чесним - завдання читати кожен день я провалив. Після трьох книг навмисно робив день паузи, також пару днів пропускав, коли елементарно забув. Але це не привід кидати челендж - задача і далі стоятиме намагатися читати кожен день та раз на 1-3 дні викладати щось цікаве сюди.
Треба сказати, що на початку було складно сконцентруватися навіть на 10-15 хвилин, але в кінці місяця я вже зміг читати майже без перерви 2,5 години, коли хотів нарешті закінчити останню книгу. І було значно простіше концентруватися, став значно менше відволікатися на інші речі.
Якщо ставити телефон у авіарежим та вимикати звук на ноутбуці, то стає ще легше. Не знаю, може намагаюся видати бажане за дійсне, але, здається, читання, концентрування тільки на тексті заради задоволення, справді допомагає дещо вгамувати свою вшатану нервову систему.
Тому всім раджу. Читайте більше) Сьогодні зроблю канал публічним.
Інвестований час: 11 днів, близько 9 годин чистого читання
Найскладніша книжка в моєму житті. Не тому, що жахливо написано, а тому, що дуже складно без емоцій сприймати її історії. Не приховував, що почав заново вчитися читати через поганий стан нервової системи, проблеми з концентрацією - щоб навчитися заново зосереджуватися без відволікань на відносно довгий час. Але такі книги дійсно б'ють по нервах.
Сподобався незвичний підхід до книги. Це не окрема історія, а саме розповіді зовсім різних людей, які бачили війну своїми очами, про зовсім різні періоди та події. І кожен з них її бачив по-різному.
Хтось розповідає про емоції, хтось сухо викладає факти, хтось згадує сумні історії, а хтось знаходить місце для гумору, когось вже немає в живих, хтось потрапляв в окупацію, а хтось втратив на війні найближчих людей. І все це робить загальну картину... неймовірно повною. Ти все можеш відчути, пережити, зрозуміти.
Скільки зламаних життів та сумних історій.
Звичайно, все написано в зовсім різному стилі. І не кожен розділ легко читається з точки зору якості самого тексту. Проте це не заважає.
Чи пораджу читати? Обов'язково. М'яко кажучи, я не є фанатом цього жанру. Навіть не був впевнений з початку, що дочитаю до кінця. Проте через пару днів зрозумів, що кинути вже не зможу, навіть при тому, що воно справді зачіпало - і потім складно було заснути.
Такі книги потрібні Україні. Щоб всі розуміли, з чого все починалося та як себе почували реальні учасники подій. Щоб розуміли, що війна не прийшла несподівано 25 лютого 2022-го, а розпалювалася ще у 2014-му. Просто не всі ми хотіли тоді це визнавати - і це була помилка.
Тільки тут варто згадати, що книга вийшла саме на початку 2022-го. Перед повномасштабним вторгненням. І розповідає саме про період з 2014-го.
Через кілька днів після захоплення будівель парламенту та уряду життя у Сімферополі сильно змінилося. Місто було наповнене філерами російської спецслужби. На моє спостереження, за кілька днів їх привезли цілими ешелонами або спецрейсами літаків. Збирали, мабуть, у багатьох областях Росії. Мета спецслужби була зрозуміла — взяти під спостереження всі людні місця у місті (думаю, не лише у Сімферополі, а й у інших містах Криму), чути, про що кажуть мешканці, знати думки та настрої. Особливо після референдуму та приєднання до Росії після 18 березня. Що більше — виявити незгодних, поготів таких, що замишляють будь-які акції проти окупаційної влади.
У місті не стало місця, яке б не прослуховувалося і не було взято під негласний нагляд. Наприклад, ми з друзями часто зустрічалися, щоб поговорити, в кафе «Балкон» на Карла Маркса, і завжди бачили за одним зі столиків молодих людей, по одному, по два, іноді в компанії з дівчиною, які сиділи там весь день, періодично змінювалися, але замовляли трохи, і видно було, що просто проводили час. Вони уважно слухали, про що говорять люди, весь час крутили в руках смартфон, і якщо поспостерігати за ними, то було помітно, що вони періодично фотографують відвідувачів, потім передають кудись ці знімки.
Все місто було поділено на ділянки, в яких працювали загони філерів. Наприклад, як ми дізналися пізніше, в центрі міста, на Пушкінській, і, мабуть, не тільки там, в одному з підвалів, вхід до якого був з непримітного двору, був створений їхній опорний пункт, в якому вони постійно чергували, виходили на зміну тим, хто вже відчував належний час у навколишніх кафе та ресторанах, тримали зв’язок із ними.
Ще на початку анексії нам треба було обговорити порядок роботи офісу Крим.Реалії у Сімферополі, і з офіс-менеджером ми зустрілися в кафе на вокзалі. Ми випили кави, спокійно обговорили свої питання, але коли стали виходити, за стійкою навпроти нас у групі молодих людей заворушилися, один з них ніби непомітно вийняв смартфон і наче б ненароком став фотографувати нас. Ми зрозуміли — зустріч задокументована, але вийшло смішно, ми тільки посміялися з цього, не надали стеженню великого значення. А дарма. Воно переслідуватиме нас весь час окупації.
Зрозумівши, що й інші кафе контролює спецслужба саме такими філерами, іншого разу з товаришем ми домовилися зустрітися в парку імені Треньова. Але всі лави були зайняті. Ми вибрали вільнішу, де сиділа лише одна жінка. Поки ми розмовляли, біля нас почався підозрілий рух. До групи жінок, що сиділи на досить віддаленій лавці, підійшов старий, непоказного вигляду в якомусь химерному кольоровому одязі, на вигляд майже блазень, зовсім не схожий на бригадира філерів. Він щось сказав одній із них і відійшов. Вона встала, пройшлась ніби прогулюючись, а потім попрямувала до нас і сіла на нашій лаві, рилася в сумці, мабуть, вмикаючи диктофон. Сам старий, як було чітко видно, нашорошив вуха, пройшов повз нашу лаву, уважно розглядаючи нас, і зупинився неподалік.
Тут у мене задзвонив телефон, абонент говорив українською мовою, природно і я почав говорити з ним українською. Тут багато що в парку почало рухатися, у багатьох змінився вираз обличчя, я моментально став центром уваги. Поговоривши, я сховав телефон, і ми зрозуміли, що перебувати тут небезпечно, встали й пішли. Але одна з жінок за мить підвелася й, ніби прогулюючись, пішла за нами. Нам нічого не лишалося, як розійтися в дві сторони, тому жінка розгубилася, не знала, за ким із нас треба стежити далі, і просто повернулася...
— Ви тут краще не стійте, — перед інтерв’ю Василь просить відійти від спостережного посту, який добре про- стрілюється. Боєць помітно знічується перед телекамерою, ще й побратими збоку піджартовують. Ми записуємо коментар про поточну ситуацію на відрізку передової біля Мар’їнки, де стоїть його підрозділ. Беремо інтерв’ю ще в двох військових, знімаємо відео і поспішаємо на вихід. До орендованого житла — дві години їзди, потрібно ще надіслати відзнятий матеріал до редакції, написати текст, начитати його, колеги у Києві ще мають змонтувати сюжет. Щоб встигнути до ефіру, працювати слід оперативно. На прощання хлопці кидають навздогін традиційне «приїдьте ще». І ми приїдемо. Через два місяці…
Того ранку наша знімальна група працювала на одній із позицій на околиці Мар’їнки. Знімання якось не йшло — бійці були не надто балакучими та й нічого аж такого надзвичайного не відбувалося останнім часом. Це особливість окопної війни. Підрозділ стоїть на одному місці. Активних бойових дій немає. Стандартне: «Вони провокують, ми спостерігаємо. Якщо є явна загроза життю чи здоров’ю — даємо адекватну відповідь». Разом з тим є поранені і загиблі.
«Це найгірше, — сказав мені якось один військовий, — ось ми з вами тут стоїмо, спокійно розмовляємо. Сюди, в траншею прилітає міна — нас немає». Я вже змирилася, що матеріалу для сюжету, вочевидь, не назбираю. Доки я міркувала, як викрутитися з цієї ситуації, щоб не їхати «на базу» ні з чим, неподалік пролунав постріл. А за кілька хвилин пресофіцерка, яка була з нами, повідомила, що поранення дістав місцевий житель.
Коли наша знімальна група приїхала на місце, чоловік лежав посеред дороги. Над ним скупчилися військові, намагалися надати допомогу до приїзду «швидкої». Як розповіли сусіди, чоловік просто сидів на лавці біля свого двору. Це крайня хата на тій вулиці. Далі вже поле і лінія фронту. Окупант поцілив у 57-річного Михайла кулею калібру 7,62. Він ще пройшов із десяток метрів і впав на асфальт. Собачий гавкіт, звук сирени. Хлопці біжать із ношами до «швидкої». Наче фільм на пришвидшеній перемотці.
— Він помер, — раптом обриває цей гамір і метушню вигук лікарки.
Часу, щоб отямитися після побаченого, не було. Ми з командиром бригади одразу поїхали на позицію, де на передодні ввечері ворожий снайпер поцілив у голову вбив нашого захисника. Калібр той самий — 7,62. Бійці ходили, як з хреста зняті. Мені стало моторошно від однієї інше думки, що зараз доведеться запитувати у побратимів, як це сталося. Я розумію їхню злість, іноді навіть агресію, коли прошу розповісти про бійця, якого вони втратили. Я для них чужа людина з мікрофоном, яка ятрить свіжу і дуже болючу рану. Але я і мої колеги й далі ставимо такі питання. Берегти імена загиблих воїнів — ось, що ми можемо й повинні робити.
Його звали Василь Лісіцин. Снайпер поцілив у нього, коли хлопець стояв на бойовому посту. Саме на тому місці, звідки просив мене відійти... Закривавлений бронежилет і бризки крові на цегляній стіні покинутої хати і досі не вдається стерти з пам’яті... Ми не товаришували, тоді у жовтні 2019-го бачилися вперше і, як згодом виявилося, востаннє. Прізвище я дізналася вже після його загибелі. Коли буваю біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі в Києві, щоразу підходжу до його світлини: «Якби я могла тебе попередити, як ти мене тоді...»
Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися виключно артилерійські обстріли позицій українських військових, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, намагаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська.
Договір про перемир’я з бойовиками «ДНР» і «ЛНР», підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відбиватиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська «ДНР» і «ЛНР» і далі повномасштабно наступатимуть на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутно в Києві.
Доки Кабінет Міністрів України працював над описаною вище постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і видавництвом. Для видавництва він уже орендував приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із Апостольською нунціатурою в Україні й почав працювати. Так вийшло, що на два місяці раніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафєєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва.
«Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не лишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі були задоволені.
«Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець. — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»
...Те, що на передовій смертельно небезпечно, я зрозумів швидко. Раптово хтось крикнув: «Воздух!» Ми швидко сховалися у бліндажі - ямі, накритій сосновими колодами. Мій колега й друг, найкращий військовий кореспондент з «Інтеру» Роман Бочкала, теж стрибнув у бліндаж, отримав поранення - вивихнув руку. За кілька хвилин у рації артилериста Олексія прозвучало: «Є втрати». Ворожа міна розірвалася над медичним наметом. Двоє загиблих, близько 10 поранених. Ми в цю секунду були на відстані 100 метрів.
Пізніше у будці медичного ГАЗ-66 на ношах лежали тіла двох молодих хлопців. Вантаж «200». Пів години тому вони ще були живі.
Війна тим бездушна, що на ній скрізь витає раптова і безглузда смерть. Ти сідаєш у вертоліт 16-ї бригади армійської авіації, злітаєш і віриш, що все буде добре. Чи не сідаєш (так розпорядилась доля) - і машину збивають. Ти йдеш у конвої на броні БТР разом з десантниками 95-ї аеромобільної бригади і віриш, що сьогодні все буде добре. Хоча кілька днів тому обстріляли дозорну машину і загинули досвідчені розвідники.
Крайня фотографія з цього відрядження на лінію фронту, яка знята у моїй свідомості і яка досі стоїть перед очима, тому що зняти її з причин безпеки не дозволили, має такий вигляд.
Військово-польовий госпіталь. Вертолітний майданчик. Дощ, болото, місиво під ногами від безперервного дводенного дощу. Повний людей вертоліт Мі-8. Світло не вмикають. Напівтемрява. У хвості - кулеметник. Два «двохсотих», п'ятнадцять поранених. На підлозі теж лежить тяжкопоранений. Ступити ніде. Беззвучно плаче офіцер, товариш загиблого. Знервовані стривожені вертолітники, екіпаж з Нового Калинова. Їм ще потрібно перелетіти через війну і доставити всіх - і мертвих і живих у безпечне місце.
Назад ми їхали колоною військових КамАЗів, які привозили снаряди для артилерії. На «побивку» додому з нами їхали кілька військовиків. Один із них, 23-річний Артем, розповів, що їде одружуватися: «Ресторан замовлено. У ЗАГСі чекають. У суботу поберуся, а в неділю yа війну».
...Серед небагатьох керівників медіа на Донеччині, хто підтримав Євромайдан і потім виступив проти «руської весни», був і редактор міської газети «Горняк» у Торезі Анатолій Постнов. Наприкінці 2014 року в Києві в офісі НСЖУ він згадував:
«Добре бути патріотом у себе вдома на дивані. А коли я ще у квітні йшов на роботу біля міськвиконкому, побачив над ним прапор так званої «ДНР», уявіть, як мені було огидно... Згодом в редакції з'явився один з бойовиків і почав вимагати, щоб ми надрукували заклики прийти на референдум. Я відмовився. Він тоді сказав: «Ми вас розгромимо». Розмова була вдень, а вночі близько 40 (!) осіб прийшли в редакцію і варварськи її розгромили. Ми до цього були готові й напередодні вивезли з редакції обладнання.
Наступного дня зібралися всім колективом і вирішили випускати газету далі. Так nривало ще місяць. А 6 червня, в День журналіста України, знову вночі закидали коктейлями Молотова редакцію, що розміщувалася на першому поверсі житлового будинку. Все наше майно й обладнання згоріло», - завершив Анатолій Постнов свою розповідь.
Треба зазначити, що наприкінці квітня бойовики захопили обласну державну телерадіокомпанію, яка відразу стала рупором російської пропаганди. Після погроз розправи перестав виходити тижневик «Аргумент UA» Анатолія Герасимчука, який мав проукраїнську позицію. Пішов у підпілля лідер Незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко, який навесні створив газету «По-горняцки», де закликав підтримати Україну, а не путінських посіпак. У квітні накладом 100 тисяч примірників розлетівся по шахтах спецвипуск, де був прогноз знищення вугільної галузі Донбасу в разі окупації. У травні бойовики частину накладу цієї газети викрали та знищили.
Ось як згадує атмосферу тих днів журналістка і моя дружина Наталія Зоц:
– Вже захоплена облдержадміністрація. На площі де перед «Білим домом» мітинг, вимоги натовпу з абстрактних: «Хватит кормить всю Украину!» перетікають у «Путин введи войска!». Триколори заповнюють вулиці Донецька. З'являються люди в шоломах з надписом «Я говорю по-русски» (а хто ж заважає, думаю я, поспішаючи у справах). Так до міста підкрадалася війна.
Люди різко розділилися на своїх і чужих.
«Ой, какая у тебя красивая кофточка, – каже на вишиванку сусід на районі, – не боишься, что я тебя сейчас грохну, правосечка?»
«Ну з тобою, алкашем, я справлюся!» – думаю я, і, голосно пославши, йду собі далі. Але вишиванку сховала і наділа її того літа єдиний раз – у храмі на Трійцю. Тоді цей єдиний у Донецьку храм УПЦ (КП) – невеличкий, далеко від центра ще, з березня почалися «наїзди», і тому мусили молитися за зачиненими дверима, як перші християни в катакомбах...
Але як бути з бабами, що ступами посіли біля під’їзду? Тоді, у травні, сусідки, поруч з якими прожила двадцять років, кричали мені в спину: «А эту бендерку и ее бендеровца, и их сына давно нужно повесить!»
Колеги й сусіди з інших редакцій ставилися до подій по-різному. Пригадую, як 2 червня в розмові зі співробітницею сусіднього видання я сказав, що не треба тішити себе ілюзіями, бо на Донбас прийшов російський фашизм. Співрозмовниця не погодилася й пішла до себе. Я повернувся до свого кабінету, подивився у вікно і зрозумів, що ми в пастці: на стоянці з автобуса вискакували бойовики з автоматами та бігли до нашого будинку. Було не так страшно, як душила лють від безсилля: ти нічого не зможеш вдіяти проти «зелених чоловічків».
Тим часом стало відомо: бойовики пішли по редакторів видань. Тобто і по мене, бо українська газета в них точно на гачку... Але минулося: побачив лише, як до автобуса повели під дулами автоматів редакторів газети «Донбасс» Олександра Брижа і «Вечернего Донецка» Леоніда Лапу. Невдовзі їх відпустили, але це було попередження ЗМІ, які ще виходили в Донецьку: або ви з терористами, або всіх закриють силоміць. Тоді ми й збагнули, що останній наш номер – за минулий тиждень...
Час озлобляє. А в такому місці, як «Ізоляція», озлоблює подвійно. З якогось моменту я став дивитися на всіх новоприбулих через фільтр цинізму і апатії почуттів. Особливо це стосувалося людей, які були максимально далекі від криміналу чи цієї війни та навіть намагалися розпочати розмову зі слова «ви».
Я дивився на їхній чистий одяг, свіжу стрижку, відсутність страху в очах - і думав, що через кілька днів від цього не лишиться й сліду. Через кілька днів вони зіткнуться з таким, про що навіть не могли подумати, що таке можливе в центрі Донецька. Їх перетворять на шматок безжиттєвого м'яса - тільки організм, чий хребет вивертає навиворіт під дією струму. Організм, якому лишається благати, щоб його дружину чи дочку не «пустили по колу», що останнім часом обіцяли зробити кожному, хто проходив через донецький підвал.
І ось від «ви» нічого не лишилося. Ось він годинами й днями дивиться в підлогу і мовчить. Згодом, підписавши потрібний текст, те, що від вас зостається, отримує мівіну і пару шкарпеток - розкрадену «передачку» з дому з обов'язковим супроводом від «оперів»: «Ось бачиш: ти до нас по-людськи - і ми з тобою так само». І так - з місяця в місяць, роками.
Якщо на цьому замкнутися - просто божеволієш. Саме тому така важлива конвертація часу - у кроки від нар до нар, читання книг чи спорт. Звичайно, зі знижкою на обставини, але навіть в «одиночці» підвалу я бігав по 20 хвилин щодня - у місці, де, крім цвілі з вогкістю, взагалі нічого не було.
Однак протягом часу та його сприйнятті є ще один важливий момент. Незважаючи на чіткість санкції статті «шпигунство», політичний ув'язнений змушений існувати між «обміном післязавтра» і «ще цілий рік». Звичайно, це перебільшено, але таке заломлення часу докорінно змінює і всю психологію. Так, якщо карний злочинець знає свій строк, а отже - і точку застосування волі, то «політичний» живе у в'язкій рутині днів і годин.
Користуючись відомою шкалою, можна сказати, що така людина ніколи не досягає смирення, перебуваючи на стадії «торгу», яка іноді переходить у «депресію». Це становище добре схарактеризував мій співкамерник, порівнявши його з морквою біля обличчя клоуна, яка віддаляється від нього щоразу, як тільки той робить крок уперед.
Інвестований час: 5 днів, 3 години чистого читання
Оскільки не маю історичного бекграунду, то не можу оцінити чіткість та правдивість викладення фактів. Проте загалом книга складає враження адекватної подачі інформації.
Не скажу, що Мальована історія написана зовсім простою мовою. Так, очевидно, що кожен з періодів, в які Україна йшла до своєї незалежності, спрощено. Але іноді непросто так швидко вкласти собі в голову цілі пласти історії, коли тебе бомбардують безперервно фактами, датами, іменами.
Проте це не мінус. Просто розуміння формату - особисто мені, який звик читати дуже швидко, доводилося постійно зупиняти себе, повертатися назад, роздивлятися карти, знову перечитувати після них текст. І це нормально, бо ідея якраз в тому, щоб показати лише суть та закласти основу.
З технічного боку є певні нюанси - одруки, не завжди зрозуміла пунктуація, але це точкові моменти. Враження вони точно не псують, їх не так багато.
Чи пораджу читати? Обов'язково - і дітям, і дорослим, навіть якщо вже цікавляться і історією та читали серйозніші роботи. На мою думку, тут є фундамент, який стимулює бажання на ньому збудувати глибші та грунтовніші знання історії України. Корисно навіть просто для нагадування послідовності та структури.
...На підпольській території українці не припиняли опopy. Підпільна Організація українських націоналістів (ОУН), яка стала спадкоємцем УВО, боролася з окупантами терористичними методами: саботажем, підпалами і замахами на антиукраїнських діячів. Для розташування підпільних друкарень, зберігання літератури і зброї підпільники будували таємні сховища, які називали криївками або схронами.
Проте одночасно поставали і легальні українські організації - Українське національне демократичне об'єднання (УНДО), нащадок УРП Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Фронт національної єдності (ФНЄ).
На підрадянській Україні національне відродження користувалося офіційно проголошеною українізацією. Та радянська влада змінила політику і взялася системно нищити українське культурно-політичне життя. У 1930 році у сфабрикованій справі Спілки визволення України (СВУ) заарештували і показово судили сотні відомих діячів культури, яких оголосили її керівниками. А головним організатором підпілля «призначили» літературознавця і критика Сергія Єфремова.
Крім того, радянська влада розпочала нову хвилю зупиненої було політики закріпачення колективізацію, а також відновила розкуркулення, тобто знищення хазяйновитих самостійних селян. Економічні та культурні репресії викликали масовий повстанський рух. У 1931-1932 роках українська земля знову горіла під ногами колонізаторів. Тоді спалахнуло більш ніж 1500 повстань - майже по три на день.
Нова каральна хвиля накрила Україну восени 1932 до кінця 1933 року. Більшовики знову придушували повстання голодом. Продукти харчування забирали озброєні загони. Усю Україну разом із Кубанню наповнили війська, які не давали голодним людям пересуватися у пошуках їжі. Було встановлено «план по смертності» у повстанських землях.
Цілі села та райони ставили на «чорну дошку», тобто прирікали на повне винищення. Кримські татари теж стали жертвами голодомору, навіть на вулицях столичного Сімферополя лежали мертві.
Ці події забрали життя мільйонів людей і стали найбільшим голодомором в історії. Саме цей голодомор сьогодні визнано злочином проти людства - геноцидом, тобто організованим знищенням людей за національною ознакою.
Одночасно із придушенням повстань масово знищували провідників української і кримськотатарської культури - творчу й наукову інтелігенцію, кооператорів, учителів, кобзарів. У 1933-1937 роках людей засилали у табори і розстрілювали за національно-фаховою ознакою - українських та кримськотатарських поетів, письменників, літературознавців, істориків, культурологів.
Для знищення історичної пам'яті розпочався терор проти пам'яток архітектури. Невідновлюваними історичними втратами стало руйнування княжого храму Х-ХІІ сторіч - Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Богородиці Пирогощої у Києві та сотень інших церков по всій Україні...
...Османська імперія захопила південні землі Великого князівства. На боротьбу із загарбниками піднялася нова сила. У половецьких степах Середнього Подніпров'я і Подоння виникли козацькі війська-держави.
Це були напівосілі держави з виборною військовою владою. Саме завдяки цьому самоврядному звичаю українці зберігали традиції власної державності протягом наступних 400 років.
У 1493 році козаки зруйнували Кара-Кермен. Це був перший великий наступальний успіх. Козацьке військо у цьому поході очолював князь роду Мамаїв Богдан Мамай (Глинський).
Рід Мамаїв понад сто років захищав землі Подніпров'я, і його пам'ять увічнено в образі козака Мамая, чиї зображення стали справжньою іконою на степових землях країни.
Адміністративними центрами були січі, які часто будували на острові або крутому березі річки, де легше було оборонятися. На січах розташовувалося козацьке військо та військовий навчальний центр. Фолькльор доніс до нас значення слова «січ» - так у ті часи називали меч.
Столиця дніпровської козацької держави - Війська Запорізького Низового - називалася Запорізька Січ, або просто Січ. Не один раз під тиском ворогів Січ перекочовувала з місця на місце, але завжди залишалася столицею. На східних козацьких землях утворилося військо Донське.
У війнах із Литвою та Туреччиною Військо Запорізьке постало як держава. Потуги йому додала поява вогнепальної зброї. Гармати встановлювалися на вози скіфського зразка та чайки-човни на кшталт руських лодій. Зображення козака із самопалом стало гербом держави.
Вищу владу у державі мала Козацька рада. Вона обирала уряд - Кіш та його голову - Кошового. Походи очолювали наказні гетьмани. На Січі знаходилися головні військово-навчальні підрозділи - курені, якими керували курінні отамани. Держава ділилася на окремі райони паланки. Кeрували ними полковники. Полковнику підкорялися отамани, які керували слободами і зимовиками. Січ стала центром тяжіння і для руської еліти, яка втратила власну державність...
Інвестований час: 5 днів, 3 години чистого читання
Оскільки не маю історичного бекграунду, то не можу оцінити чіткість та правдивість викладення фактів. Проте загалом книга складає враження адекватної подачі інформації.
Не скажу, що Мальована історія написана зовсім простою мовою. Так, очевидно, що кожен з періодів, в які Україна йшла до своєї незалежності, спрощено. Але іноді непросто так швидко вкласти собі в голову цілі пласти історії, коли тебе бомбардують безперервно фактами, датами, іменами.
Проте це не мінус. Просто розуміння формату - особисто мені, який звик читати дуже швидко, доводилося постійно зупиняти себе, повертатися назад, роздивлятися карти, знову перечитувати після них текст. І це нормально, бо ідея якраз в тому, щоб показати лише суть та закласти основу.
З технічного боку є певні нюанси - одруки, не завжди зрозуміла пунктуація, але це точкові моменти. Враження вони точно не псують, їх не так багато.
Чи пораджу читати? Обов'язково - і дітям, і дорослим, навіть якщо вже цікавляться і історією та читали серйозніші роботи. На мою думку, тут є фундамент, який стимулює бажання на ньому збудувати глибші та грунтовніші знання історії України. Корисно навіть просто для нагадування послідовності та структури.
...Османська імперія захопила південні землі Великого князівства. На боротьбу із загарбниками піднялася нова сила. У половецьких степах Середнього Подніпров'я і Подоння виникли козацькі війська-держави.
Це були напівосілі держави з виборною військовою владою. Саме завдяки цьому самоврядному звичаю українці зберігали традиції власної державності протягом наступних 400 років.
У 1493 році козаки зруйнували Кара-Кермен. Це був перший великий наступальний успіх. Козацьке військо у цьому поході очолював князь роду Мамаїв Богдан Мамай (Глинський).
Рід Мамаїв понад сто років захищав землі Подніпров'я, і його пам'ять увічнено в образі козака Мамая, чиї зображення стали справжньою іконою на степових землях країни.
Адміністративними центрами були січі, які часто будували на острові або крутому березі річки, де легше було оборонятися. На січах розташовувалося козацьке військо та військовий навчальний центр. Фолькльор доніс до нас значення слова «січ» - так у ті часи називали меч.
Столиця дніпровської козацької держави - Війська Запорізького Низового - називалася Запорізька Січ, або просто Січ. Не один раз під тиском ворогів Січ перекочовувала з місця на місце, але завжди залишалася столицею. На східних козацьких землях утворилося військо Донське.
У війнах із Литвою та Туреччиною Військо Запорізьке постало як держава. Потуги йому додала поява вогнепальної зброї. Гармати встановлювалися на вози скіфського зразка та чайки-човни на кшталт руських лодій. Зображення козака із самопалом стало гербом держави.
Вищу владу у державі мала Козацька рада. Вона обирала уряд - Кіш та його голову - Кошового. Походи очолювали наказні гетьмани. На Січі знаходилися головні військово-навчальні підрозділи - курені, якими керували курінні отамани. Держава ділилася на окремі райони паланки. Кeрували ними полковники. Полковнику підкорялися отамани, які керували слободами і зимовиками. Січ стала центром тяжіння і для руської еліти, яка втратила власну державність...
...На підпольській території українці не припиняли опopy. Підпільна Організація українських націоналістів (ОУН), яка стала спадкоємцем УВО, боролася з окупантами терористичними методами: саботажем, підпалами і замахами на антиукраїнських діячів. Для розташування підпільних друкарень, зберігання літератури і зброї підпільники будували таємні сховища, які називали криївками або схронами.
Проте одночасно поставали і легальні українські організації - Українське національне демократичне об'єднання (УНДО), нащадок УРП Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Фронт національної єдності (ФНЄ).
На підрадянській Україні національне відродження користувалося офіційно проголошеною українізацією. Та радянська влада змінила політику і взялася системно нищити українське культурно-політичне життя. У 1930 році у сфабрикованій справі Спілки визволення України (СВУ) заарештували і показово судили сотні відомих діячів культури, яких оголосили її керівниками. А головним організатором підпілля «призначили» літературознавця і критика Сергія Єфремова.
Крім того, радянська влада розпочала нову хвилю зупиненої було політики закріпачення колективізацію, а також відновила розкуркулення, тобто знищення хазяйновитих самостійних селян. Економічні та культурні репресії викликали масовий повстанський рух. У 1931-1932 роках українська земля знову горіла під ногами колонізаторів. Тоді спалахнуло більш ніж 1500 повстань - майже по три на день.
Нова каральна хвиля накрила Україну восени 1932 до кінця 1933 року. Більшовики знову придушували повстання голодом. Продукти харчування забирали озброєні загони. Усю Україну разом із Кубанню наповнили війська, які не давали голодним людям пересуватися у пошуках їжі. Було встановлено «план по смертності» у повстанських землях.
Цілі села та райони ставили на «чорну дошку», тобто прирікали на повне винищення. Кримські татари теж стали жертвами голодомору, навіть на вулицях столичного Сімферополя лежали мертві.
Ці події забрали життя мільйонів людей і стали найбільшим голодомором в історії. Саме цей голодомор сьогодні визнано злочином проти людства - геноцидом, тобто організованим знищенням людей за національною ознакою.
Одночасно із придушенням повстань масово знищували провідників української і кримськотатарської культури - творчу й наукову інтелігенцію, кооператорів, учителів, кобзарів. У 1933-1937 роках людей засилали у табори і розстрілювали за національно-фаховою ознакою - українських та кримськотатарських поетів, письменників, літературознавців, істориків, культурологів.
Для знищення історичної пам'яті розпочався терор проти пам'яток архітектури. Невідновлюваними історичними втратами стало руйнування княжого храму Х-ХІІ сторіч - Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Богородиці Пирогощої у Києві та сотень інших церков по всій Україні...
Щоб очолювати естетичний бізнес, керівникам потрібно бути налаштованими не лише на власну естетичну чутливість і цінності, а й на смаки своїх клієнтів. Дослідження показують, що почуття, а не аналітичне мислення, визначають приблизно 85 відсотків рішень про купівлю. Водночас маркетологи зазвичай зосереджують свої зусилля на інших 15 відсотках рішення про покупку — раціональному оцінюванні функцій і характеристик.
Цінність естетики в бізнесі починається з вершини — з особистого естетичного інтелекту лідера — але також залежить від здатності цього лідера будувати, підтримувати й утримувати правильну організацію та культуру довкола цієї естетичної позиції. Кожна людина має більше естетичного потенціалу, ніж використовує. Звісно, деякі люди мають природні переваги або дар, наприклад, музикант Боб Ділан із його надзвичайним слухом на звук і ритм або шеф-кухар Вольфганг Пак із його легендарною здатністю балансувати смаки, текстури й аромати.
Однак навіть таким людям, як Ділан і Пак, потрібно постійно удосконалювати свої навички та розвивати власний стиль, аби залишатися активними й актуальними у своїх сферах, інакше їхня естетична перевага може зійти нанівець. Їм також потрібно слідкувати за зміною смаків на ширшому ринку й з часом змінювати або коригувати свої індивідуальні форми вираження.
Зрештою, навіть класика потребує модернізації, щоб залишатися актуальною. Наприклад, Louis Vuitton — бренд, що сформувався під час першої хвилі глобальних подорожей, епохи пароплавів, — міг би зникнути після Другої світової війни разом із самими пароплавами. Однак цей бренд сьогодні є більш цінним, впливовим і актуальним, ніж будь-коли.
Як йому вдалося таким залишитися? Завдяки досягненню правильного балансу між спадковістю та оновленням. У наші стрімкі часи цінність традицій і спадщини стає ще важливішою. Водночас бренди не повинні зберігати й представляти себе як експонати в музеї. Вони досі мають бути корисними й значущими. Маркетологам слід замислюватися над тим, які аспекти спадщини бренду залишаються актуальними, а які є просто історичним інтересом.
Louis Vuitton, французький виробник багажу середини 1800-х років, представив валізу з плоским дном (яку можна складати одну на одну), виготовлену з парусини (відносно легкої) й герметичну (захищену від води) — корисне й значуще нововведення для мандрівників епохи пароплавів.
Перенесемось у XXI століття: концепція великої, жорсткої валізи зовсім не підходить для сучасних подорожей. Проте привабливість глобальних мандрівок ніколи не була настільки сильною. Louis Vuitton залишився актуальним брендом значною мірою завдяки своєму сильному, сучасному та послідовному зверненню до теми глобальних подорожей — через зображення у своїх рекламних кампаніях, мотиви в магазинах і навіть кураторство своєї гламурної поп-ап виставки «Volez, Voguez, Voyagez»...
Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися виключно артилерійські обстріли позицій українських військових, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, намагаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська.
Договір про перемир’я з бойовиками «ДНР» і «ЛНР», підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відбиватиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська «ДНР» і «ЛНР» і далі повномасштабно наступатимуть на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутно в Києві.
Доки Кабінет Міністрів України працював над описаною вище постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і видавництвом. Для видавництва він уже орендував приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із Апостольською нунціатурою в Україні й почав працювати. Так вийшло, що на два місяці раніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафєєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва.
«Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не лишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі були задоволені.
«Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець. — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»
Час озлобляє. А в такому місці, як «Ізоляція», озлоблює подвійно. З якогось моменту я став дивитися на всіх новоприбулих через фільтр цинізму і апатії почуттів. Особливо це стосувалося людей, які були максимально далекі від криміналу чи цієї війни та навіть намагалися розпочати розмову зі слова «ви».
Я дивився на їхній чистий одяг, свіжу стрижку, відсутність страху в очах - і думав, що через кілька днів від цього не лишиться й сліду. Через кілька днів вони зіткнуться з таким, про що навіть не могли подумати, що таке можливе в центрі Донецька. Їх перетворять на шматок безжиттєвого м'яса - тільки організм, чий хребет вивертає навиворіт під дією струму. Організм, якому лишається благати, щоб його дружину чи дочку не «пустили по колу», що останнім часом обіцяли зробити кожному, хто проходив через донецький підвал.
І ось від «ви» нічого не лишилося. Ось він годинами й днями дивиться в підлогу і мовчить. Згодом, підписавши потрібний текст, те, що від вас зостається, отримує мівіну і пару шкарпеток - розкрадену «передачку» з дому з обов'язковим супроводом від «оперів»: «Ось бачиш: ти до нас по-людськи - і ми з тобою так само». І так - з місяця в місяць, роками.
Якщо на цьому замкнутися - просто божеволієш. Саме тому така важлива конвертація часу - у кроки від нар до нар, читання книг чи спорт. Звичайно, зі знижкою на обставини, але навіть в «одиночці» підвалу я бігав по 20 хвилин щодня - у місці, де, крім цвілі з вогкістю, взагалі нічого не було.
Однак протягом часу та його сприйнятті є ще один важливий момент. Незважаючи на чіткість санкції статті «шпигунство», політичний ув'язнений змушений існувати між «обміном післязавтра» і «ще цілий рік». Звичайно, це перебільшено, але таке заломлення часу докорінно змінює і всю психологію. Так, якщо карний злочинець знає свій строк, а отже - і точку застосування волі, то «політичний» живе у в'язкій рутині днів і годин.
Користуючись відомою шкалою, можна сказати, що така людина ніколи не досягає смирення, перебуваючи на стадії «торгу», яка іноді переходить у «депресію». Це становище добре схарактеризував мій співкамерник, порівнявши його з морквою біля обличчя клоуна, яка віддаляється від нього щоразу, як тільки той робить крок уперед.
...Серед небагатьох керівників медіа на Донеччині, хто підтримав Євромайдан і потім виступив проти «руської весни», був і редактор міської газети «Горняк» у Торезі Анатолій Постнов. Наприкінці 2014 року в Києві в офісі НСЖУ він згадував:
«Добре бути патріотом у себе вдома на дивані. А коли я ще у квітні йшов на роботу біля міськвиконкому, побачив над ним прапор так званої «ДНР», уявіть, як мені було огидно... Згодом в редакції з'явився один з бойовиків і почав вимагати, щоб ми надрукували заклики прийти на референдум. Я відмовився. Він тоді сказав: «Ми вас розгромимо». Розмова була вдень, а вночі близько 40 (!) осіб прийшли в редакцію і варварськи її розгромили. Ми до цього були готові й напередодні вивезли з редакції обладнання.
Наступного дня зібралися всім колективом і вирішили випускати газету далі. Так nривало ще місяць. А 6 червня, в День журналіста України, знову вночі закидали коктейлями Молотова редакцію, що розміщувалася на першому поверсі житлового будинку. Все наше майно й обладнання згоріло», - завершив Анатолій Постнов свою розповідь.
Треба зазначити, що наприкінці квітня бойовики захопили обласну державну телерадіокомпанію, яка відразу стала рупором російської пропаганди. Після погроз розправи перестав виходити тижневик «Аргумент UA» Анатолія Герасимчука, який мав проукраїнську позицію. Пішов у підпілля лідер Незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко, який навесні створив газету «По-горняцки», де закликав підтримати Україну, а не путінських посіпак. У квітні накладом 100 тисяч примірників розлетівся по шахтах спецвипуск, де був прогноз знищення вугільної галузі Донбасу в разі окупації. У травні бойовики частину накладу цієї газети викрали та знищили.
Ось як згадує атмосферу тих днів журналістка і моя дружина Наталія Зоц:
– Вже захоплена облдержадміністрація. На площі де перед «Білим домом» мітинг, вимоги натовпу з абстрактних: «Хватит кормить всю Украину!» перетікають у «Путин введи войска!». Триколори заповнюють вулиці Донецька. З'являються люди в шоломах з надписом «Я говорю по-русски» (а хто ж заважає, думаю я, поспішаючи у справах). Так до міста підкрадалася війна.
Люди різко розділилися на своїх і чужих.
«Ой, какая у тебя красивая кофточка, – каже на вишиванку сусід на районі, – не боишься, что я тебя сейчас грохну, правосечка?»
«Ну з тобою, алкашем, я справлюся!» – думаю я, і, голосно пославши, йду собі далі. Але вишиванку сховала і наділа її того літа єдиний раз – у храмі на Трійцю. Тоді цей єдиний у Донецьку храм УПЦ (КП) – невеличкий, далеко від центра ще, з березня почалися «наїзди», і тому мусили молитися за зачиненими дверима, як перші християни в катакомбах...
Але як бути з бабами, що ступами посіли біля під’їзду? Тоді, у травні, сусідки, поруч з якими прожила двадцять років, кричали мені в спину: «А эту бендерку и ее бендеровца, и их сына давно нужно повесить!»
Колеги й сусіди з інших редакцій ставилися до подій по-різному. Пригадую, як 2 червня в розмові зі співробітницею сусіднього видання я сказав, що не треба тішити себе ілюзіями, бо на Донбас прийшов російський фашизм. Співрозмовниця не погодилася й пішла до себе. Я повернувся до свого кабінету, подивився у вікно і зрозумів, що ми в пастці: на стоянці з автобуса вискакували бойовики з автоматами та бігли до нашого будинку. Було не так страшно, як душила лють від безсилля: ти нічого не зможеш вдіяти проти «зелених чоловічків».
Тим часом стало відомо: бойовики пішли по редакторів видань. Тобто і по мене, бо українська газета в них точно на гачку... Але минулося: побачив лише, як до автобуса повели під дулами автоматів редакторів газети «Донбасс» Олександра Брижа і «Вечернего Донецка» Леоніда Лапу. Невдовзі їх відпустили, але це було попередження ЗМІ, які ще виходили в Донецьку: або ви з терористами, або всіх закриють силоміць. Тоді ми й збагнули, що останній наш номер – за минулий тиждень...
...Те, що на передовій смертельно небезпечно, я зрозумів швидко. Раптово хтось крикнув: «Воздух!» Ми швидко сховалися у бліндажі - ямі, накритій сосновими колодами. Мій колега й друг, найкращий військовий кореспондент з «Інтеру» Роман Бочкала, теж стрибнув у бліндаж, отримав поранення - вивихнув руку. За кілька хвилин у рації артилериста Олексія прозвучало: «Є втрати». Ворожа міна розірвалася над медичним наметом. Двоє загиблих, близько 10 поранених. Ми в цю секунду були на відстані 100 метрів.
Пізніше у будці медичного ГАЗ-66 на ношах лежали тіла двох молодих хлопців. Вантаж «200». Пів години тому вони ще були живі.
Війна тим бездушна, що на ній скрізь витає раптова і безглузда смерть. Ти сідаєш у вертоліт 16-ї бригади армійської авіації, злітаєш і віриш, що все буде добре. Чи не сідаєш (так розпорядилась доля) - і машину збивають. Ти йдеш у конвої на броні БТР разом з десантниками 95-ї аеромобільної бригади і віриш, що сьогодні все буде добре. Хоча кілька днів тому обстріляли дозорну машину і загинули досвідчені розвідники.
Крайня фотографія з цього відрядження на лінію фронту, яка знята у моїй свідомості і яка досі стоїть перед очима, тому що зняти її з причин безпеки не дозволили, має такий вигляд.
Військово-польовий госпіталь. Вертолітний майданчик. Дощ, болото, місиво під ногами від безперервного дводенного дощу. Повний людей вертоліт Мі-8. Світло не вмикають. Напівтемрява. У хвості - кулеметник. Два «двохсотих», п'ятнадцять поранених. На підлозі теж лежить тяжкопоранений. Ступити ніде. Беззвучно плаче офіцер, товариш загиблого. Знервовані стривожені вертолітники, екіпаж з Нового Калинова. Їм ще потрібно перелетіти через війну і доставити всіх - і мертвих і живих у безпечне місце.
Назад ми їхали колоною військових КамАЗів, які привозили снаряди для артилерії. На «побивку» додому з нами їхали кілька військовиків. Один із них, 23-річний Артем, розповів, що їде одружуватися: «Ресторан замовлено. У ЗАГСі чекають. У суботу поберуся, а в неділю yа війну».
В масштабі місяця наче й не дуже багато, але навіть така обмежена увага своєму індивідуальному флешмобу дозволила дізнатися чимало нового та встигнути прочитати чотири книги. Що десь на три більше, ніж за весь 2025-й до того. І на чотири більше, якщо відкинути, що то читав по роботі.
Хоча тут треба бути чесним - завдання читати кожен день я провалив. Після трьох книг навмисно робив день паузи, також пару днів пропускав, коли елементарно забув. Але це не привід кидати челендж - задача і далі стоятиме намагатися читати кожен день та раз на 1-3 дні викладати щось цікаве сюди.
Треба сказати, що на початку було складно сконцентруватися навіть на 10-15 хвилин, але в кінці місяця я вже зміг читати майже без перерви 2,5 години, коли хотів нарешті закінчити останню книгу. І було значно простіше концентруватися, став значно менше відволікатися на інші речі.
Якщо ставити телефон у авіарежим та вимикати звук на ноутбуці, то стає ще легше. Не знаю, може намагаюся видати бажане за дійсне, але, здається, читання, концентрування тільки на тексті заради задоволення, справді допомагає дещо вгамувати свою вшатану нервову систему.
Тому всім раджу. Читайте більше) Сьогодні зроблю канал публічним.
— Ви тут краще не стійте, — перед інтерв’ю Василь просить відійти від спостережного посту, який добре про- стрілюється. Боєць помітно знічується перед телекамерою, ще й побратими збоку піджартовують. Ми записуємо коментар про поточну ситуацію на відрізку передової біля Мар’їнки, де стоїть його підрозділ. Беремо інтерв’ю ще в двох військових, знімаємо відео і поспішаємо на вихід. До орендованого житла — дві години їзди, потрібно ще надіслати відзнятий матеріал до редакції, написати текст, начитати його, колеги у Києві ще мають змонтувати сюжет. Щоб встигнути до ефіру, працювати слід оперативно. На прощання хлопці кидають навздогін традиційне «приїдьте ще». І ми приїдемо. Через два місяці…
Того ранку наша знімальна група працювала на одній із позицій на околиці Мар’їнки. Знімання якось не йшло — бійці були не надто балакучими та й нічого аж такого надзвичайного не відбувалося останнім часом. Це особливість окопної війни. Підрозділ стоїть на одному місці. Активних бойових дій немає. Стандартне: «Вони провокують, ми спостерігаємо. Якщо є явна загроза життю чи здоров’ю — даємо адекватну відповідь». Разом з тим є поранені і загиблі.
«Це найгірше, — сказав мені якось один військовий, — ось ми з вами тут стоїмо, спокійно розмовляємо. Сюди, в траншею прилітає міна — нас немає». Я вже змирилася, що матеріалу для сюжету, вочевидь, не назбираю. Доки я міркувала, як викрутитися з цієї ситуації, щоб не їхати «на базу» ні з чим, неподалік пролунав постріл. А за кілька хвилин пресофіцерка, яка була з нами, повідомила, що поранення дістав місцевий житель.
Коли наша знімальна група приїхала на місце, чоловік лежав посеред дороги. Над ним скупчилися військові, намагалися надати допомогу до приїзду «швидкої». Як розповіли сусіди, чоловік просто сидів на лавці біля свого двору. Це крайня хата на тій вулиці. Далі вже поле і лінія фронту. Окупант поцілив у 57-річного Михайла кулею калібру 7,62. Він ще пройшов із десяток метрів і впав на асфальт. Собачий гавкіт, звук сирени. Хлопці біжать із ношами до «швидкої». Наче фільм на пришвидшеній перемотці.
— Він помер, — раптом обриває цей гамір і метушню вигук лікарки.
Часу, щоб отямитися після побаченого, не було. Ми з командиром бригади одразу поїхали на позицію, де на передодні ввечері ворожий снайпер поцілив у голову вбив нашого захисника. Калібр той самий — 7,62. Бійці ходили, як з хреста зняті. Мені стало моторошно від однієї інше думки, що зараз доведеться запитувати у побратимів, як це сталося. Я розумію їхню злість, іноді навіть агресію, коли прошу розповісти про бійця, якого вони втратили. Я для них чужа людина з мікрофоном, яка ятрить свіжу і дуже болючу рану. Але я і мої колеги й далі ставимо такі питання. Берегти імена загиблих воїнів — ось, що ми можемо й повинні робити.
Його звали Василь Лісіцин. Снайпер поцілив у нього, коли хлопець стояв на бойовому посту. Саме на тому місці, звідки просив мене відійти... Закривавлений бронежилет і бризки крові на цегляній стіні покинутої хати і досі не вдається стерти з пам’яті... Ми не товаришували, тоді у жовтні 2019-го бачилися вперше і, як згодом виявилося, востаннє. Прізвище я дізналася вже після його загибелі. Коли буваю біля Стіни пам’яті на Михайлівській площі в Києві, щоразу підходжу до його світлини: «Якби я могла тебе попередити, як ти мене тоді...»
Інвестований час: 11 днів, близько 9 годин чистого читання
Найскладніша книжка в моєму житті. Не тому, що жахливо написано, а тому, що дуже складно без емоцій сприймати її історії. Не приховував, що почав заново вчитися читати через поганий стан нервової системи, проблеми з концентрацією - щоб навчитися заново зосереджуватися без відволікань на відносно довгий час. Але такі книги дійсно б'ють по нервах.
Сподобався незвичний підхід до книги. Це не окрема історія, а саме розповіді зовсім різних людей, які бачили війну своїми очами, про зовсім різні періоди та події. І кожен з них її бачив по-різному.
Хтось розповідає про емоції, хтось сухо викладає факти, хтось згадує сумні історії, а хтось знаходить місце для гумору, когось вже немає в живих, хтось потрапляв в окупацію, а хтось втратив на війні найближчих людей. І все це робить загальну картину... неймовірно повною. Ти все можеш відчути, пережити, зрозуміти.
Скільки зламаних життів та сумних історій.
Звичайно, все написано в зовсім різному стилі. І не кожен розділ легко читається з точки зору якості самого тексту. Проте це не заважає.
Чи пораджу читати? Обов'язково. М'яко кажучи, я не є фанатом цього жанру. Навіть не був впевнений з початку, що дочитаю до кінця. Проте через пару днів зрозумів, що кинути вже не зможу, навіть при тому, що воно справді зачіпало - і потім складно було заснути.
Такі книги потрібні Україні. Щоб всі розуміли, з чого все починалося та як себе почували реальні учасники подій. Щоб розуміли, що війна не прийшла несподівано 25 лютого 2022-го, а розпалювалася ще у 2014-му. Просто не всі ми хотіли тоді це визнавати - і це була помилка.
Тільки тут варто згадати, що книга вийшла саме на початку 2022-го. Перед повномасштабним вторгненням. І розповідає саме про період з 2014-го.
Через кілька днів після захоплення будівель парламенту та уряду життя у Сімферополі сильно змінилося. Місто було наповнене філерами російської спецслужби. На моє спостереження, за кілька днів їх привезли цілими ешелонами або спецрейсами літаків. Збирали, мабуть, у багатьох областях Росії. Мета спецслужби була зрозуміла — взяти під спостереження всі людні місця у місті (думаю, не лише у Сімферополі, а й у інших містах Криму), чути, про що кажуть мешканці, знати думки та настрої. Особливо після референдуму та приєднання до Росії після 18 березня. Що більше — виявити незгодних, поготів таких, що замишляють будь-які акції проти окупаційної влади.
У місті не стало місця, яке б не прослуховувалося і не було взято під негласний нагляд. Наприклад, ми з друзями часто зустрічалися, щоб поговорити, в кафе «Балкон» на Карла Маркса, і завжди бачили за одним зі столиків молодих людей, по одному, по два, іноді в компанії з дівчиною, які сиділи там весь день, періодично змінювалися, але замовляли трохи, і видно було, що просто проводили час. Вони уважно слухали, про що говорять люди, весь час крутили в руках смартфон, і якщо поспостерігати за ними, то було помітно, що вони періодично фотографують відвідувачів, потім передають кудись ці знімки.
Все місто було поділено на ділянки, в яких працювали загони філерів. Наприклад, як ми дізналися пізніше, в центрі міста, на Пушкінській, і, мабуть, не тільки там, в одному з підвалів, вхід до якого був з непримітного двору, був створений їхній опорний пункт, в якому вони постійно чергували, виходили на зміну тим, хто вже відчував належний час у навколишніх кафе та ресторанах, тримали зв’язок із ними.
Ще на початку анексії нам треба було обговорити порядок роботи офісу Крим.Реалії у Сімферополі, і з офіс-менеджером ми зустрілися в кафе на вокзалі. Ми випили кави, спокійно обговорили свої питання, але коли стали виходити, за стійкою навпроти нас у групі молодих людей заворушилися, один з них ніби непомітно вийняв смартфон і наче б ненароком став фотографувати нас. Ми зрозуміли — зустріч задокументована, але вийшло смішно, ми тільки посміялися з цього, не надали стеженню великого значення. А дарма. Воно переслідуватиме нас весь час окупації.
Зрозумівши, що й інші кафе контролює спецслужба саме такими філерами, іншого разу з товаришем ми домовилися зустрітися в парку імені Треньова. Але всі лави були зайняті. Ми вибрали вільнішу, де сиділа лише одна жінка. Поки ми розмовляли, біля нас почався підозрілий рух. До групи жінок, що сиділи на досить віддаленій лавці, підійшов старий, непоказного вигляду в якомусь химерному кольоровому одязі, на вигляд майже блазень, зовсім не схожий на бригадира філерів. Він щось сказав одній із них і відійшов. Вона встала, пройшлась ніби прогулюючись, а потім попрямувала до нас і сіла на нашій лаві, рилася в сумці, мабуть, вмикаючи диктофон. Сам старий, як було чітко видно, нашорошив вуха, пройшов повз нашу лаву, уважно розглядаючи нас, і зупинився неподалік.
Тут у мене задзвонив телефон, абонент говорив українською мовою, природно і я почав говорити з ним українською. Тут багато що в парку почало рухатися, у багатьох змінився вираз обличчя, я моментально став центром уваги. Поговоривши, я сховав телефон, і ми зрозуміли, що перебувати тут небезпечно, встали й пішли. Але одна з жінок за мить підвелася й, ніби прогулюючись, пішла за нами. Нам нічого не лишалося, як розійтися в дві сторони, тому жінка розгубилася, не знала, за ким із нас треба стежити далі, і просто повернулася...
