Катехізис Роялізму | {♔}

29-го Квітня 1918 року це початок світлих днів у новітній Історії України! Перший раз в Історії України джерело Влади виведено з традиції, а не з бунту, з моральної, а не фізичної сили з чогось СТАРШОГО, ніж сама Влада. З проголошенням Гетьманства з'явилась хоч на коротку Історичну хвилину Законність, Маєстатичність і Загальність Української Верховної Влади!

Нащадкові старого Гетьманського Роду вистало лицарської самопосвяти і українського патріотизму, щоб забути про свої егоїстичні панські інтереси. Замість зайнятись маєтками, зібрати готівку і спокійно виїхати за кордон, Він цілого себе віддав на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українськім хаосі — тягар Гетьманської Влади.

З повною підставою було зазначено, що французька Революція керує людьми більше, ніж люди керують нею. Це спостереження дуже справедливе, і хоча його можна було б віднести більшою чи меншою мірою до всіх великих революцій, проте воно ніколи ще не було більш разючим, ніж тепер.

І навіть лиходії, які здаються ватажками революції, беруть участь у ній лише як прості знаряддя, і щойно вони виявляють намір взяти гору над нею, їх підло скидають.

Люди, які встановили Республіку, зробили це, не бажаючи того і не знаючи, що вони зробили; їх до того привели події: задуманий заздалегідь проект не вдався б.
Ніколи Робесп'єр, Колло або Барера не думали про встановлення революційного уряду і режиму Терору. Їх до цього непомітно привели обставини, і ніколи більше не трапиться подібне. Ці неймовірно посередні люди підпорядкували винну націю найжахливішому деспотизму з відомих в історії, і набута ними могутність, напевно, вразила їх самих більше, ніж усіх інших у королівстві.

Але в ту саму мить, коли ці нікчемні тирани примножили до межі злочини, без яких не могла обійтися Революція в цій фазі, хвиля перекинула їх.

Ця могутня влада, що змушувала здригатися Францію і Європу, не витримала першого ж поштовху; і оскільки в цій революції, цілком злочинній, не повинно було полягати нічого великого, нічого піднесеного, то, з волі Провидіння, першого удару по ній завдали септембрізери, щоб саме правосуддя виявилося зганьбленим...

{

{

Коли вибухла революція, Липинський зараз взяв участь у формуванні кінного війська для Української Держави ще за Центральної Ради й разом з інжиніром Шеметом та иньшими організував хліборобів на Полтавщині. В першій книжці „Хліборобської України", на стороні 10., описує Липинський, що се були найщасливійші хвилини його життя, коли він побачив чудовий синьо-жовтий штандарт над українським кінним військом тим більше, що се військо мало не тільки чудовий прапор і прекрасних коней, але також дух у нім був такий, що большевицька пропаганда, яка вже тоді йшла по цілій Україні, обіцяючи „рай" а викликуючи розвал, не мала доступу до того війська. На основі однодушної постанови наших солдатів, вислано Вячеслава Липинського як делегата до Київа, до нашого Генерального Секретаря для військових справ, з рапортом, що в Полтаві з'організовано український кінний відділ і з просьбою, затвердити ту частину як військо Української Держави, дати тій частині імя та дозволити набирати більше кінне військо. В Київі застав Липинський нечуваний хаос, який робила таки сама Центральна Рада та її уряд. Одні члени тої ради кричали, що не треба нам ніякого мілітаризму, бо „нарід нас оборонить", иньші знов робили „мілітаризм" в той спосіб, що тисячами роздавали дозволи своїм приятелям і родичам на „формоване" ріжних-преріжних „загонів", які ніколи не були сформовані. Липинський ходив від Анни до Каяфи, предкладав ріжним ад'ютантам усякі вимагані папери, а затвердженя вже готового, прекрасного війська таки не одержав, бо не належав до демагогів з тих партій, що обіцяли „рай" на земли. Як чоловік здисциплінований не міг Липинський зважитися, виступити проти волі вже істнуючого українського уряду Центральної Ради. Рада була ще тоді противна самостійности української держави, бо уважала самостійність небезпечним для революції „сепаратизмом" (гл. Винниченка: „Відроджене Нації, том 1., ст. 43-44). А що Липинський був уже тоді за самостійністю, отож наші демагоги, що тоді були при владі, не хотіли дати Липинському навіть затвердженя вже зорганізованого війська

В. Липинський згадує як Ґенер. Секретар У.Ц.Р. С. Петлюра заборонив йому орґанізувати в м. Полтаві військовий загін, що мав стати в оборону Укр. Центральної Ради, і то тільки тому, що В. Липинський був самостійник і "пан-поміщик". Той "пан-поміщик" скорився наказові С. Петлюри (хоть мав повну фізичну спроможність не коритися), бо С. Петлюра заступав тоді українську владу.

Після проголошення на Всеукраїнському Зїзді Хліборобів Гетьманом України Павла Скоропадського, був призначений в квітні 1918 року послом і повновласним міністром Української Держави при уряді Австро-Угорської монархії у Відні. Там, між иншим, іменем Українського Уряду обміняв з представниками Германії, Болгарії і Туреччини ратифікаційні грамоти Берестейського миру, підписані з одного боку Гетьманом України, а з другого – Імператором Германії, Царем Болгарії і Султаном Турецьким. Обмін ратифікаційних грамот з Австро-Угорщиною не зміг бути одночасно довершений з причини тодішньої польонофільської політики Австро-Угорщини і недодержання нею тайної клявзулі Берестейського миру що до Східної Галичини, виконання якого домагався Вячеслав Липинський іменем свого уряду.

Коли-ж нарешті Австро-Угорський уряд рішив ратифікувати мир, – прийшов упадок Українського Гетьманства та Австро-Угорщини, і заготовлені вже ратифікаційні грамоти лишилися необміненими.
Не погоджуючись з політикою Українського Республіканського Уряду, (при якому він зостався, сподіваючися врятувати що можна з державної руїни і зазначивши, що він монархіст-гетьманець), Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 року і від того часу перебував на еміграції. Від 1919 року до осени 1926 року мешкав він у Райхенау біля Земмерінга в Австрії.

Повернувшись до наукової діяльности в 1920 poui, друкує свою епохальну працю „Україна на переломі", як замітки з історії українського державного будівництва в ХУЦ стол. Одночасно веде й політично-організаційну та Ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення Гетьманського Руху. Від 1919 р. до осені 1926 року мешкає в Райхенау біля біля Семмерінгу в Австрії, де й не покидає про вадити господарство пташину фарму, що була одино жим засобом існувания. В цім часі пише брошуру «До українських хліборобів" та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник „Хліборобська Україна". Продовж 1920-1925 років вийшло її п'ять збірників. Там Липинський і друкує свої славнозвісні непроминального значення «Листи до братів-хліборобів", які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському грунті української еміграції організується в 1921 р. Український Вільний Університет, Липинський бере участь тут, як професор УВУ разом з ученими такого формату, як Грушевський, Дністрянський і другими.

«Сучасне покоління не просто свідки епохи — це творці майбутнього, яке належить сильним духом і чистим серцем.»