Який перебував у Берліні не під час олімпіади 1936 р, японський капітан Акацукі відвідав колишнього українського гетьмана Павла Скоропадського і в бесіді повідомив йому, що японці добре проінформовані про положення на радянському Дальньому Сході.
За словами Акацукі, в Хабаровську, на різних військових роботах зайнято близько 15.000 українців, висланих туди з України, головним чином куркульство і колишніх офіцери, з котрими японці підтримують зв'язок, так як серед українців японці мають велику агентуру.
Акацукі був у Берліні і кілька років тому, під час скаладних японо-радянських відносин. Він тоді відвідав Скоропадського і просив його порекомендувати йому скільки видних офіцерів-українців, які зуміли б організувати українські дружини з числа військовополонених червоноармійців-українців під час японо-радянської війни, яка має бути в найближчому майбутньому.
«Батько рішуче заборонив, гостро йому гукнувши. Коли няня зауважила: чого Ви так гукаєте на бідного Дмитра Івановича? Батько сказав: "не гинути ж йому з-за річей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися!"
Батько, няня й я пішли за натовпом через "шперре". Батько взяв з собою куфер з документами й архівом. Я несла Його портфель. Люде з переляку не знали, що робити, бо сховищ справжніх, власне кажучи, не було... Коли ми підходили дo вхідних дверей, чувся вже великій гуркіт літаків. Батько сказав: "До бункера ми не попадемо, він замаленький, перечекаємо цю першу хвилю тут, переходити площу небезпечно". Гуркіт збільшувався. Батько йшов перший, я за ним. Ми троє стали коло зовнішньої стіни будинку двірця, між дверима й вікном. Батько сказав: "тут найкраще, бо зможемо з будинку вискочити, а в бункері може засипати" (воно так і сталося, всі люде там загинули).
Тільки встигли ми так стати, як почалися вибухи. Було щось страшне. Все злилося в один великий вибух, хоч напевно їх було сотні, та й дуже близько від нас. Після першого вибуху почали валитися стіни (треба зазначити, що двірець був великий, кілька поверховий, камянний, високий, стіни міцні). Тріск був страшний. На нас летіло каміння. Ми стояли перед тим у напів темній залі. Після вибуху опинилися немов надворі. Даху над нами більше не було, кілька поверхів будинку було зруйновано. Наша стіна ще стояла, й ми за нею. Я встигла ще з лівого боку побачити кілька зруйнованих будинків. Я запитала: "Чи Ти живий Батьку?" Але після цього першого вибуху нам нічого особливого ще не сталося. Нас лише присипало. Мій батько простягнув мені руку, трохи назад, і я трималася її. Я йому сказала: "Ховай свою голову", але я бачила, що він був цілий. Ми обоє ще встигли заспокоїти один одного, що нам нічого не сталося. Няня теж була ціла. Чути було, як вона промовляла: "Господи, помилуй, Господи, помилуй!"
Через момент стався другий вибух, страшніший від першого. Я встигла лиш подумати: "хіба такий буває кінець?" Але ні, ми були ще живі. Стіни валилися далі. Нас засипало ще більше, руки були ще вільні. Я старалася скидати каміння з Батька, а він з мене. З цього моменту, одначе, я пам'ятаю мало й не все знаю, що було. Я була майже весь час непритомна. Лиш окремі моменти залишилися в пам'яті... Взагалі, скільки часу тривав алярм і скільки часу минуло після того як нас відкопали й до того часу, як я опинилась в лікарні в Деггендорфі, що знаходиться від Платлінгу в 12 кілометрах, і як мене взагалі везли - я не знаю."
Єлисавета Павлівна, коли прийшла до притомності, то розпитувала першим ділом за Батька, й їй сказали, що Він живий та що Він мав на шиї образок Божої Матері на золотому ланцюжку. Той образок Він у першу ніч зняв з шиї й поклав під подушку, коли Його перевезено було до лікарні в Деггендорфі, але той образок в нього вкрали. Грищинський вийшов з катастрофи цілий і ще й відкопав усі речі, головно куфер з документами. У няні були опалені руки, нога, лице, але рани були поверхові**). У самої Єлисавети лікарі встановили зламаний ніс, а за кілька днів, коли зробили знімок, виявилося, що в кількох місцях тріснув череп. Волосся, брови, вії обгоріли, лице було розпухле, обшарпане, синє. Очей не було видно. Дихала з трудом. Одначе Єлизавета Павлівна надзвичайно швидко стала поправлятись, хоч терпіла страшні болі й не могла спати. Коли на шостий день вона подай від сестер встала й тримаючись за стіни, хитаючись пішла до Батька, який лежав на тому ж поверсі, то побачила таку картину: у великій кімнаті стояло 10 ліжок, на одному з них лежав Гетьман. Половина голови в нього була забинтована, але по тій стороні, що була вільна, особливо по виразу ока, я побачила, що він дуже тяжко хворий. З таблички на ліжку я вичитала, до він має гарячка, що дня 39 і більше. Він мене пізнав, але йому було тяжко говорити».
«3'їзд вважає, що центер ваги організованої праці мусить бути як найшвидше перенесений на Українські Землі.
Для поширення та скріплення Гетьманського руху на Західних землях мусить повстати там сильний провід, який в стислім порозумінні та по директивам Гетьманської Управи міг би вести роботу згідно з умовами місцевого політичного та соціального життя.
Для успішного переведення в життядієї справи мусять бути най-доцільніше використані місцеві сили, а також кадри Гетьманців, ко підготовлені на еміґрації».
Який перебував у Берліні не під час олімпіади 1936 р, японський капітан Акацукі відвідав колишнього українського гетьмана Павла Скоропадського і в бесіді повідомив йому, що японці добре проінформовані про положення на радянському Дальньому Сході.
За словами Акацукі, в Хабаровську, на різних військових роботах зайнято близько 15.000 українців, висланих туди з України, головним чином куркульство і колишніх офіцери, з котрими японці підтримують зв'язок, так як серед українців японці мають велику агентуру.
Акацукі був у Берліні і кілька років тому, під час скаладних японо-радянських відносин. Він тоді відвідав Скоропадського і просив його порекомендувати йому скільки видних офіцерів-українців, які зуміли б організувати українські дружини з числа військовополонених червоноармійців-українців під час японо-радянської війни, яка має бути в найближчому майбутньому.
