"SIE WOLLTEN FREIHEIT" – ВОНИ ХОТІЛИ СВОБОДИ
Сьогодні українці згадують річницю заснування 1-дивізії Української Національної Армії, більш відомої як 14-ваффен-гренадерська дивізія «Галичина».
Це може подобатись або не подобатись, але на боці Райху бились сотні тисяч наших співвітчизників. Так само, як в советській армії — мільйони. Десятки тисяч в УПА. Тисячі й тисячі в військах західних союзників. Такою була трагедія народу, позбавленого власної державності.
В усіх арміях, де довелось проливати кров нашим співвітчизникам, вони проявили себе як одні з найкращих вояків. Це історичний факт, і він не може не викликати в нас гордість. Якщо вже прийшлось битись в іноземній армії через відсутність власної, битись з честю так само почесно й необхідно. Нації, які вкрили себе славою на полі бою, пам'ятають навіть після їх зникнення і навіть їх вороги.
Вольф-Дітріх Гайке, старшина генерального штабу німецького Вермахту і згодом старшина генерального штабу Української Дивізії Галичина, назвав свою книгу, присвячену бойовим побратимам - Sie wollten Freiheit" – "Вони хотіли свободи".
Так оцінив їх боротьбу німець, який провів з ними найважчі моменти свого життя, бачив їх перемоги та їх смерті. Не думаю, що іноземець мав хоча б мінімальну мотивацію брехати або перекручувати історію.
Після того, як мільйони українців були винищені більшовиками, а на нашій землі встановився в прямому розумінні диявольський режим, який своєю головною метою ставив знищення християнської цивілізації — як ми можемо засуджувати тих, хто взяв зброю та став на бік інших чужинців?
Можна сперечатись про те, хто зробив вірний вибір в цю війну, але судити тих, хто жив у ті страшні часи, може лише Бог.
На цьому фоні особливо огидно виглядають спроби «націонал»-лібералів, які намагаються викреслити цю сторінку з історії щоб бути «поєвропєєстєє». Таким розумникам хочу сказати, що справжні європейські цінності не передбачають зречення від власного народу і його історії.
Не кажучи про те, що чужинці які мають нахабство судити українців, не розуміючи їх історії та її складності, не можуть називатись нашими друзями, і намагатись під них підлаштовуватись може лише зрадник. Навіть «ватники» з їх воплями «вони стріляли в наших дідів!» якось зрозуміліші, вони хоч і не доросли до національної свідомості, але хоча б апелюють до історії власної родини, що само по собі можна зрозуміти.
Кажуть, що війна закінчується, коли поховано останнього загиблого бійця. Так ось, для нас війна завершиться лише коли ми визнаєм останніх з українських бійців тієї війни героями. Саме це стане ознакою того, що ми відтепер не «хохли», що тягають один одного за чуби на догоду тим чи іншим іноземцям, а НАЦІЯ – єдина та страшна в своїй єдності та рішучості для свої ворогів.
«Ніколи знов» — кажуть про події останньої великої війни. Але треба розуміти, що війни будуть йти до завершення людської історії, безглуздо відкидати очевидне і впадати в утопізм. «Ніколи знов» повинні сказати українці, вкладаючи в це зовсім інший сенс, бо ніколи знов не повинно відбутись те, що наш народ знову опиниться по різні боки фронту.
Лише великодержавний Золотоверхий Київ, який не визнає над собою ніякої чужинської влади й сам є лідером серед націй регіону (як мінімум) може стати гарантом того, що братовбивчі україно-українські війни не повторяться, і стане найвеличнішим монументом всім героям тієї страшної війни.
