Напиши мені те, що ніколи не зітре дорога
Що не змиють брудною водою лихі небеса.
Напиши мені, брате, бо ж бач говорити не змога.
В світанковім промінні блищить на руїнах роса.
Їдем в пекло, бо рано ще на небеса.
Їдем ми між пустель, що усипані пилом бетонним,
Та пропахнуті запахом диму і мертвих надій.
Крізь цей світ, що всім іншим напевно би здався потворним.
Ми прямуємо шляхом до здійснення праведних мрій.
Бо щоранку приходить час нових надій.
І читаю слова, що колись написав ти для мене,
Про далеку дорогу що всіх нас веде до мети.
Хоч навколо весь простір аж надто багряно зелений,
Та я справді радію що зміг цю дорогу знайти.
Бо вже чую звучання своєї мети.
Між бетону і попелу дим огортає обличчя,
Залишає в легенях він свій невідкашляний слід,
У душі вогник той догора, що здавався нам вічним,
І веде він нас всіх у напевно останній похід.
Тож напевно я більш не відпишу "Привіт".
Але ти напиши, що у серці не згасне ніколи,
Що не зітре дорога, не змиє вода із небес.
Покажи ті слова усьому, що тут змовкло довкола,
І в руїнах світанок засяє, як вічний процес.
А у пеклі, на жаль, не буває чудес.
Лиш слова — наче карта, ведуть поміж згарищ нетлінних.
Бо дорога до правди ніколи не буде легка.
І багряно зеленим палає цей простір постійно
Доки десь під ногами збирається смерті ріка,
І умить я дивлюся на все звисока.
