💗 вчасні книжки – це ліки для серця, воістину.
🐶 «друг», Сіґрід Нуньєс
цю книжечку можна вмістити в кишеню пальта – якщо, звісно, мати гарну широку кишеню.
але читала я її тиждень. частково тому, що не хотіла з нею прощатися.
📜 читати «друга» – це як взяти до рук чиїсь інтелектуальні мемуари. уривчасті, без прикрас, як саме бажання зафіксувати свій стан чи думку.
головна героїня – ми не знаємо її імені – тоне в безодні болю, який намагається проживати.
її найкращий друг скоїв самогубство і довірив їй свого безцінного пса – в поважному вже віці величезного німецького дога на ймення Апполо.
всю книжку ці дві самотні, покинуті душі шукають прихистку одна в одній і так чи інакше надають його одна одній; вони гуляють, слухають, турбуються і.. плачуть.
тут багато чутливого на тему старіння і смерті друзів наших менших; так, це тригерне чтиво, але воно допомагає з усвідомленням того, чого ми всі не уникнемо.
було боляче навіть мені, а я себе маю за доволі товстошкуру людинку.
поміж тим в цій книзі неймовірна кількість чистих, нефільтрованих міркувань, що, власне, й складає її кістяк.
і фрагментів з життів відомих письменників тут теж не бракує.
гг викладає письменницьку майстерність і письмом аж сочиться вся ця історія.
письмом як мистецтвом, письмом як рефлексією, як професією, як потребою, зрештою, письмом як терапією, здатною зцілювати людські душі.
☁️ звісно, комусь ця книжечка може здатися дуже занудною.
когось втомлять ходіння головної героїні по колу поневірянь, хтось не зрозуміє трепету, з яким вона говорить про собаку або її любові до геть неідеального покійного друга. хтось відкриє кватирку від концентрації пафосних цитат про письменство.
але, знаєте… я розумію, що вона могла трапитись мені в інший момент мого життя.
але трапилась саме тоді, коли треба, тож я сприйняла її всім серцем і відчуваю велику вдячність за цю доречність і вчасність.
#прочитала
