І не лише про переклади.
Освіта в моєму житті з певного часу стала дуже болючим кавалком чогось, що стало поперек горла — і це стосується як освіти формальної (хоч можна було б сказати getting some degree is no rocket science), так і всього, що я за звичкою вважаю справою свого серця: вчити мови, відвідувати тисячу і один курс чи літні школи — в цьому я навіть уже кілька разів зраджувала свій нібито найголовніший принцип «доводити до кінця те, за що взялася».
Недостатність є завжди найтемнішою з тіней, що супроводжують усе, що я роблю. Пів року тому почала нотувати собі здобуті навички, щоби вибудовувати східці до якоїсь омріяної речі, бо подумалося: ось я бачу сенс, ось це ще здатне якось там стимулювати мене.
Від першого вересня й першого в моєму житті stop the bleed соломʼянських котиків я пройшла два курси asm, три тренінги медичних навичок fmc, домедичку ictm і ще раз повчилася внутрішньовенному доступу на спеціалізованому тренінгу (це, до речи, одна з найтолковіших штук виявилася з-поміж усього); двічі скасувала-перенесла вишколи українського легіону й досі думаю, а чи не дурне це таки рішення було, робота так-то посунеться (ще більше); паралельно з цим намагаюся піклуватися про фізичний стан, хоча кількість зробленого і прогрес не позбавляють усепроникного відчуття тотальної слабкости.
Я почуваюся дуже самотньою в тому, що роблю, але це нормально, і безліч сумнівів це, мабуть, теж нормально.
Але я щоразу приходила з тренінгів зі щирим захватом; такий самий захват, змішаний зі страхом, маю і нині, бо як би не старалася, позбутися думки «а отут на цьому вишколі в тебе нічо не вийде» так і не змогла.
