Лёха в Short’ах Long’ует
Реальна Війна
Україна Сейчас | УС: новини, політика
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Анатолий Шарий
Реальний Київ | Украина
Лёха в Short’ах Long’ует
Реальна Війна
Україна Сейчас | УС: новини, політика
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лачен пише
Анатолий Шарий
Реальний Київ | Украина
Лёха в Short’ах Long’ует
Реальна Війна
Україна Сейчас | УС: новини, політика
Мустафа 🇺🇦 Найєм
Siyosat
Being young and not revolutionary, is a genetic contradiction (c) Che
TGlist reytingi
0
0
TuriOmmaviy
Tekshirish
TekshirilganIshonchnoma
ShubhaliJoylashuvУкраїна
TilBoshqa
Kanal yaratilgan sanaNov 26, 2018
TGlist-ga qo'shildi
Jun 15, 2023Rekordlar
15.06.202323:59
14.6KObunachilar03.04.202323:59
200Iqtiboslar indeksi06.07.202323:59
22.8KBitta post qamrovi11.03.202523:59
2.3KReklama posti qamrovi26.03.202523:59
9.11%ER06.07.202323:59
158.98%ERR25.03.202519:01
Ось так «непомітно» Москва пересіла з лави підсудних за стіл переговорів із прайс-листом.
І якщо США на це підуть, табличку «лідер вільного світу» сміливо можна міняти на «вільна каса».
І якщо США на це підуть, табличку «лідер вільного світу» сміливо можна міняти на «вільна каса».
25.03.202507:04
Можливо, ви це проґавили. А даремно. Журналіст "The Atlantic" випадково потрапив у закриту Signal-групу, де протягом кількох днів обговорювали майбутню військову операцію США в Ємені. Війна починається не в Пентагоні й не в Ситуаційній кімнаті Білого дому, а в месенджері. Віце-президент сперечається з міністром оборони. Обговорюються цілі, озброєння, таймінг, реакція союзників.
А за дві години по Ємену завдають реальних ударів. Група виявилася справжньою. При цьому журналіста ніхто не помічає, ніхто не запитує, хто він і що він тут робить. Ні до, ні після.
Ситуація сама по собі виглядає майже як у кіно. Але головне — не витік, а те, *як саме* обговорюються й ухвалюються рішення.
У переписці — жодної згадки про терміновість. Немає прямої загрози, немає неминучості. Є невдоволення Європою, обговорення логістики меседжів, репутаційні ризики. Міністр оборони каже, що «удар потрібен, щоб відновити стримування». Віце-президент уточнює, що «ніхто не знає, хто такі хусити», і висловлює сумнів: «а чи не суперечить це нашим словам про Європу?» Йому відповідають, що відкладати не можна — «інакше буде витік, і ми виглядатимемо слабкими».
Це не стратегічна дискусія. Це політтехнологічний розбір. Рішення про застосування сили обговорюються в логіці інформаційної кампанії. Основні категорії — не цілі й засоби, а «вчасно», «виглядатиме погано», «як пояснити», «кого звинуватити».
У якийсь момент заходить мова про те, як змусити Європу оплатити операцію — не в переносному, а в буквальному сенсі. «Якщо ми відновлюємо свободу навігації за власний рахунок, має бути компенсація». Це тон перемовин, але не між союзниками — між підрядником і клієнтом.
Ніхто не заперечує, що США мають право й ресурси захищати свої інтереси. Але риторика, на якій ґрунтується такий захист, дедалі більше нагадує не аналіз загроз, а мікс фрустрації, репутаційного розрахунку та роздратування на союзників.
Для України цей випадок — не привід для розчарування, а привід зрозуміти, як працюють механізми ухвалення рішень навіть на такому високому рівні. Це, звісно, посилює тривожність щодо рівня й форми ухвалення рішень. Але не повинно породжувати фрустрацію через те, що нас не розуміють. Не зобов’язані й не будуть. Там діють інші механізми, інша політична динаміка.
Там, де ми звикли очікувати виваженості, може домінувати чинник внутрішнього контексту, короткострокового іміджевого ефекту або інформаційного тиску. Там інша логіка, інші тригери, інші правила. І домінує внутрішній контекст — швидкий, емоційний, реактивний.
І, можливо, найпарадоксальніше в тому, що ці механізми стають дедалі менш формальними й дедалі більше схожими на ті, до яких ми самі давно звикли. Просто раніше здавалося, що «в них так не буває». Виявляється — буває.
А за дві години по Ємену завдають реальних ударів. Група виявилася справжньою. При цьому журналіста ніхто не помічає, ніхто не запитує, хто він і що він тут робить. Ні до, ні після.
Ситуація сама по собі виглядає майже як у кіно. Але головне — не витік, а те, *як саме* обговорюються й ухвалюються рішення.
У переписці — жодної згадки про терміновість. Немає прямої загрози, немає неминучості. Є невдоволення Європою, обговорення логістики меседжів, репутаційні ризики. Міністр оборони каже, що «удар потрібен, щоб відновити стримування». Віце-президент уточнює, що «ніхто не знає, хто такі хусити», і висловлює сумнів: «а чи не суперечить це нашим словам про Європу?» Йому відповідають, що відкладати не можна — «інакше буде витік, і ми виглядатимемо слабкими».
Це не стратегічна дискусія. Це політтехнологічний розбір. Рішення про застосування сили обговорюються в логіці інформаційної кампанії. Основні категорії — не цілі й засоби, а «вчасно», «виглядатиме погано», «як пояснити», «кого звинуватити».
У якийсь момент заходить мова про те, як змусити Європу оплатити операцію — не в переносному, а в буквальному сенсі. «Якщо ми відновлюємо свободу навігації за власний рахунок, має бути компенсація». Це тон перемовин, але не між союзниками — між підрядником і клієнтом.
Ніхто не заперечує, що США мають право й ресурси захищати свої інтереси. Але риторика, на якій ґрунтується такий захист, дедалі більше нагадує не аналіз загроз, а мікс фрустрації, репутаційного розрахунку та роздратування на союзників.
Для України цей випадок — не привід для розчарування, а привід зрозуміти, як працюють механізми ухвалення рішень навіть на такому високому рівні. Це, звісно, посилює тривожність щодо рівня й форми ухвалення рішень. Але не повинно породжувати фрустрацію через те, що нас не розуміють. Не зобов’язані й не будуть. Там діють інші механізми, інша політична динаміка.
Там, де ми звикли очікувати виваженості, може домінувати чинник внутрішнього контексту, короткострокового іміджевого ефекту або інформаційного тиску. Там інша логіка, інші тригери, інші правила. І домінує внутрішній контекст — швидкий, емоційний, реактивний.
І, можливо, найпарадоксальніше в тому, що ці механізми стають дедалі менш формальними й дедалі більше схожими на ті, до яких ми самі давно звикли. Просто раніше здавалося, що «в них так не буває». Виявляється — буває.
22.03.202519:17
Я не знаю, як ви, але історія з портретом тримала мене в ступорі весь ранок.
Я вирішив витратити час і передивився все інтерв’ю спецпредставника президента США Стивена Уїткоффа повністю.
І я в шоці.
Не від цинізму, ми виросли за ці два місяці і цим вже нікого не здивуєш. Хоча так і не зрозуміло, у який момент ми перейшли від риторики Росія – країна-агресор до порівняння України з Хамасом (там є і таке).
Шок – від загальної картини, яка вимальовується в головах людей, що реально впливають на світ. Уже навіть не важливо, як ми дійшли до цієї точки. Але по тому як саме вони моделюють реальність в Україні добре видно глибину зсуву у зовнішньополітичному мисленні найбільшої економіки планети.
Стивен Уїткофф – не просто чиновник. Це, ймовірно, найдавніший і найближчий друг Дональда Трампа в нинішній адміністрації. Вони знайомі ще з 1980-х, коли Уїткофф був юристом у справах нерухомості, а Трамп – його клієнтом. Їхній зв’язок давно став особистим. І сьогодні саме Уїткофф виконує найделікатніші доручення президента. Він озвучує не лише своє бачення, а й настрій у самому центрі нової політики США.
За цим посиланням – повна розшифровка блоку, що стосується України і окремих цитат Стіівена Уїткоффа. Якщо маєте час – раджу прочитати.
Якщо ж коротко, то у інтервʼю Уїткофф називає головною темою цієї війни «п’ять регіонів», де відбулися «референдуми», на яких «80–90% людей висловилися за те, щоб бути під владою Росії». У його риториці немає жодного сумніву в легітимності цих процесів – це називається «волевиявленням». Натомість слова “окупація” чи “анексія” не вживаються взагалі.
Фактичну анексію територій він описує як «повернення»: “Росія повернула ці п’ять регіонів. У неї є Крим. Вона отримала те, що хотіла.” Це формулювання – не випадковість. Воно відображає те, як конфлікт бачиться з Вашингтона: як вже вирішене питання, яке потрібно політично зафіксувати, але проблемою на цьому шляху є «слон в кімнаті» – Конституція України.
Далі – пряме порівняння: вступ України до НАТО прирівнюється до присутності ХАМАС на кордоні з Ізраїлем. У цій логіці – Україна не має права на безпекові союзи, бо це «загроза».
Прямо звучить майже погроза щодо проведення виборів, мовляв “Україна буде подолана”, Володимир Зеленський може не втриматись, бо “проти нього – ядерна держава з населенням у чотири рази більше”. І “зараз – найкращий час укладати угоду”, оскільки “Путін протягнув руку через стіл» Дональду президенту Трампу.
Що цікаво, Уїткофф впевнений, що весь час війни американці “терпіли цензуру”, яка не дозволяла їм “почути іншу сторону”. Тобто – Росію, яку тепер треба вислухати, тому що світ давно хоче бачити, як США і Росія «роблять добрі справи разом»: координують енергетику в Арктиці, ділять морські шляхи, постачають LNG-газ до Європи, розвивають штучний інтелект і ведуть діалог щодо Ірану.
Повна розшифровка блоку, що стосується України.
Я вирішив витратити час і передивився все інтерв’ю спецпредставника президента США Стивена Уїткоффа повністю.
І я в шоці.
Не від цинізму, ми виросли за ці два місяці і цим вже нікого не здивуєш. Хоча так і не зрозуміло, у який момент ми перейшли від риторики Росія – країна-агресор до порівняння України з Хамасом (там є і таке).
Шок – від загальної картини, яка вимальовується в головах людей, що реально впливають на світ. Уже навіть не важливо, як ми дійшли до цієї точки. Але по тому як саме вони моделюють реальність в Україні добре видно глибину зсуву у зовнішньополітичному мисленні найбільшої економіки планети.
Стивен Уїткофф – не просто чиновник. Це, ймовірно, найдавніший і найближчий друг Дональда Трампа в нинішній адміністрації. Вони знайомі ще з 1980-х, коли Уїткофф був юристом у справах нерухомості, а Трамп – його клієнтом. Їхній зв’язок давно став особистим. І сьогодні саме Уїткофф виконує найделікатніші доручення президента. Він озвучує не лише своє бачення, а й настрій у самому центрі нової політики США.
За цим посиланням – повна розшифровка блоку, що стосується України і окремих цитат Стіівена Уїткоффа. Якщо маєте час – раджу прочитати.
Якщо ж коротко, то у інтервʼю Уїткофф називає головною темою цієї війни «п’ять регіонів», де відбулися «референдуми», на яких «80–90% людей висловилися за те, щоб бути під владою Росії». У його риториці немає жодного сумніву в легітимності цих процесів – це називається «волевиявленням». Натомість слова “окупація” чи “анексія” не вживаються взагалі.
Фактичну анексію територій він описує як «повернення»: “Росія повернула ці п’ять регіонів. У неї є Крим. Вона отримала те, що хотіла.” Це формулювання – не випадковість. Воно відображає те, як конфлікт бачиться з Вашингтона: як вже вирішене питання, яке потрібно політично зафіксувати, але проблемою на цьому шляху є «слон в кімнаті» – Конституція України.
Далі – пряме порівняння: вступ України до НАТО прирівнюється до присутності ХАМАС на кордоні з Ізраїлем. У цій логіці – Україна не має права на безпекові союзи, бо це «загроза».
Прямо звучить майже погроза щодо проведення виборів, мовляв “Україна буде подолана”, Володимир Зеленський може не втриматись, бо “проти нього – ядерна держава з населенням у чотири рази більше”. І “зараз – найкращий час укладати угоду”, оскільки “Путін протягнув руку через стіл» Дональду президенту Трампу.
Що цікаво, Уїткофф впевнений, що весь час війни американці “терпіли цензуру”, яка не дозволяла їм “почути іншу сторону”. Тобто – Росію, яку тепер треба вислухати, тому що світ давно хоче бачити, як США і Росія «роблять добрі справи разом»: координують енергетику в Арктиці, ділять морські шляхи, постачають LNG-газ до Європи, розвивають штучний інтелект і ведуть діалог щодо Ірану.
Повна розшифровка блоку, що стосується України.
Ko'proq funksiyalarni ochish uchun tizimga kiring.
