Дієтичний Прелюд
.
.
Мені снилось -
жує земля.
Земля надувається,
як губа.
Земля розривається,
як нуга.
Переварює, мов глиста.
Земля, усміхнена і сумна,
накриває нас всіх,
як пизда.
О, як болить землі!
В неї зуби такі гнилі.
В неї очі такі тупі.
В неї руки уже болять,
але нас все одно
зʼїдять.
Може винен:
чи я, чи ти,
що даємо себе землі?
Що вона вже не хоче, може,
ну а ми такі: «Допоможем!»,
затовкли себе в глотку ми,
апетитними для землі.
А земля вже ригає, бідна,
кінця-краю ніяк не видно:
наші кістки, уривки шкіри,
дитячі іграшки, сувеніри,
обрубки ніг, підліткові драми...
Земля переварює все, помалу,
і пускає собі по каналах.
О, як болить землі!
А ти спробуй таке з’їси.
Рік за роком,
живильним соком,
станемо - я і ти.
І мільйони таких, як ми.
Можеш винен:
чи Бог, чи лох,
що ми – у землі у шлунку?
Земля може хоче – мох,
а їсть – кістки та обрубки.
Здається мені, ця дієта,
передається, як естафета.
Земля може зовсім – веган?
А ми - кормимо їй планету.
Рік за роком,
століття кроком
біжать,
і не зупиняються.
А ми – штовхаємо в глотку землі,
все, що ходить і розвивається.
Тому, коли бачиш кістки,
бачиш сльози дітей,
чи міністрів,
пам’ятай, так було завжди:
віддаємо себе землі.
Земля може ригає, бідна,
але точно кінця не видно:
наші кістки,
уривки шкіри,
дитячі іграшки, сувеніри,
все піде на прикорм землі.
Навіть я,
і, напевно – ти.
Ти не плач,
бо звикає планета:
це така
особлива
дієта.
Рік за роком,
століття кроком
біжать,
і не зупиняються.
А ми – штовхаємо в глотку землі,
все,
що ходить
і розвивається.
