Віталій Іванович.
«ГАЛАТ»
І досі важко це прийняти.
Йшов першим. Людина народжена воїном. Щирий, добрий, строгий, серйозний, але посмішка… вона і зараз зі світлин говорить набагато більше
Спершу не хотів брати мене до батальйону))) Чутки ходили «депутатка, не служитиме, а тільки буде числитися», «у неї ще й дитина мала, куди їй».
Я кілька днів «підпирала» стіни перед його кабінетом, поки не здався.
А потім… А потім — вчив. Приймав мою військову присягу. Перші військові книжки. Полігон. Орієнтування по карті і без неї. Зв’язок. Вчив стріляти. Вчив копати. А я його сварила за аптечку )))
Перевіряла, щоб був з турнікетом. А потім — перший виїзд на бойові.. ви були так проти, але ви були поруч. Ви берегли. Всіх берегли.
З ним я вперше потрапила на позиції. Ви пояснювали що таке ВОП, РОП…
Мої спогади з Вами в незалежності від подій теплі — кордони Харківщини, Сумщина, Донбас.
Як зараз памʼятаю чай і булочка в пекарні Білопілля… ще «АМЕРИКА» зайшов…
Ви Щиро посміхались і казали: «У Гадячі в мене — смачніше».
А ще заглядали в евак на трасі «Бахмут-Соледар» так суворо питали «Ти їла?», а потім посміхалися і пригощали смачненьким )
А тиждень тому дзвонив.
Питав, як я. Як Марійка.
Я не знала, що це востаннє.
Він був з тих, хто вчив не боятися. Вчив бути впевненим. Вчив розуміти війну. Він був військовим, мав чесноти, цінності, і людяність, унікальний розум. Умів діяти в екстремальних ситуаціях, неординарно мислив, постійно вчився і вчив…
Він любив Україну!
Вчив тримати і триматися!
Його вже немає. Як і «Америки»… з яким ми пили чай, і говорили тоді в Білопіллі…
Як я боюсь відкривати шафу спогадів… Так багато «на щиті», я не знаю як це можна прийняти… Тому так боюсь гортати фототеку… ще не можу… не приймаю
Але я збережу все
І триматимусь.
Спочивай з миром, Івановичу.
Ми ще зустрінемось.
