Це моя перша нагорода за рік служби, однак, на превеликий жаль, відчуваю гіркий біль, оскільки з крайнього завдання повернулись не всі. Дрони ворога «зламали» плани, але не дух. Не дочекаються.
Прибув у бригаду. Вразила інтенсивність навчань: багато медицини, тренувань, можливість опанувати різні види зброї. А коли почав ходити на бойові виходи зрозумів, чому нас постійно тренують - на передовій велика кількість ворожих дронів, міни, обстріли – потрібно бути обізнаним, це рятує.
Завдання бувають різні. Інколи тримаємо позицію, інколи малими групами висуваємось на облаштування нової. Саперська або штикова лопата, сокира і вперед. По темному копаєш, уважно слухаєш небо, ховаєшся і знову копаєш. В кожен метр українського чорнозему доводиться «вгризатись» неймовірними зусиллями. Виживати допомагають українські «Вампіри», з яких побратими скидають все необхідне. Хоча винахідливість на «нулі» теж не завадить. Бувало, знаходили із хлопцями невеличкі кринички і добували воду по «сіряку». Якщо дуже холодно - грілись мішками: дві ноги у два мішки і реально зігріваєшся. Це вже такі лайфхаки придумали. Бувало, що повернувшись із завдання, вже через три дні йшов на евакуацію побратимів, адже війна зближує і ті, з ким пережив найважчі моменти, стають рідними.Зараз воїн лікується. Говорить, що боляче дивитись на розбиті міста і села нашої Неньки. Серце стискається, але потрібно триматись, аби не залишати цю війну двом синам, які вже знають про високу нагороду батька і щиро пишаються своїм Героєм.
«Я під час бойового виходу не так хвилювався, як під час цих урочистостей. Було дуже приємно,
«Ми виїжджаємо на позицію і чекаємо команди: «До бою»! Наша задача прикривати піхоту. Бо вона наше все. Не буде піхоти, не буде нас. Працюємо з різним протитанковим озброєнням. Головне не втрачати пильність, бути готовими відпрацювати оперативно. Наприклад, одним пострілом Javelin на курщині нашому розрахунку вдалося зупинити просування ворожої бойової машини піхоти, що намагалася прорвати оборону наших сил. За лічені секунди БМП вибухнула. А підрозділи безпілотних авіаційних комплексів знищили піхоту противника FPV- дронами. Просування ворога було зупинено. Злагодженість та професіоналізм команди є запорукою успіху на полі бою»,- так про бойову роботу розповідає оборонець.
«Дорогі побратими і посестри, пліч-о-пліч ми пройшли тернистий шлях боротьби за Харківщину, Донеччину, Луганщину. Ваша мотивація, злагодженість, стійкість заслуговують на глибоку повагу та спонукають рівнятись. Ми завжди знали: там, де 22-ий батальйон тримає оборону – ворог не пройде. Нині ви відважно тримаєте стрій у Торецьку і даєте прочухана нелюдям. Я щиро дякую за ваш професіоналізм і відданість своїй країні. Честь мати таких братів по зброї як ви. Бережіть себе і Україну!»Багатьох військовослужбовців батальйону Віталій Іванович відзначив нагородами 92-ої бригади.🫡
Це моя перша нагорода за рік служби, однак, на превеликий жаль, відчуваю гіркий біль, оскільки з крайнього завдання повернулись не всі. Дрони ворога «зламали» плани, але не дух. Не дочекаються.
Прибув у бригаду. Вразила інтенсивність навчань: багато медицини, тренувань, можливість опанувати різні види зброї. А коли почав ходити на бойові виходи зрозумів, чому нас постійно тренують - на передовій велика кількість ворожих дронів, міни, обстріли – потрібно бути обізнаним, це рятує.
Завдання бувають різні. Інколи тримаємо позицію, інколи малими групами висуваємось на облаштування нової. Саперська або штикова лопата, сокира і вперед. По темному копаєш, уважно слухаєш небо, ховаєшся і знову копаєш. В кожен метр українського чорнозему доводиться «вгризатись» неймовірними зусиллями. Виживати допомагають українські «Вампіри», з яких побратими скидають все необхідне. Хоча винахідливість на «нулі» теж не завадить. Бувало, знаходили із хлопцями невеличкі кринички і добували воду по «сіряку». Якщо дуже холодно - грілись мішками: дві ноги у два мішки і реально зігріваєшся. Це вже такі лайфхаки придумали. Бувало, що повернувшись із завдання, вже через три дні йшов на евакуацію побратимів, адже війна зближує і ті, з ким пережив найважчі моменти, стають рідними.Зараз воїн лікується. Говорить, що боляче дивитись на розбиті міста і села нашої Неньки. Серце стискається, але потрібно триматись, аби не залишати цю війну двом синам, які вже знають про високу нагороду батька і щиро пишаються своїм Героєм.
