«Він був добрий, дуже добрий. Усе життя допомагав людям, навіть коли самому було важко. Любив землю, природу і особливо дітей. Він був нашою опорою. Ми чекали його до останнього…І будемо пам'ятати завжди», — каже дружина захисника Оксана Осташевська.

«Я страшенно переживала, бо розуміла: можу залишитися сиротою. Але мусила бути сильною. Ми тоді жили на хуторі Хотинка — лише чотири хати, майже відірвані від світу. Це був наш куточок тиші та надії. Мало що пам’ятаю з того часу, але одне скажу точно: нехай сучасні діти ніколи не дізнаються, що таке війна. А Збройним силам України — тільки вдячність. Хай усі повертаються живими і в мирі».

«Мені було лише сім, коли я вперше побачив війну. У день, коли мав іти до школи, над Берестечком з’явилися німецькі літаки — почалося бомбардування. Спершу здавалося, що з неба сиплються якісь “горошинки”, та коли вони вибухнули, я перелякався й сховався в хліві біля корови. Спочатку німці поводилися порівняно гуманно — дітям давали цукерки, за худобу платили. Але це було не те, що зробили рашисти в Бучі чи Ірпені. Попри жахи, тоді ще залишалася хоч якась подоба людяності. Та коли ізолювали євреїв у гетто — без прав, без надії, — стало очевидно: це знищення народу. І коли сьогодні я бачу, як ворог руйнує наші міста, краде дітей, стирає культуру, я згадую ті гетто. Бо методи різні, а мета та сама — знищити націю».

«Сьогодні Україна знову бореться з тоталітарним злом. Паралелі з нацизмом — більше не риторика, а сувора реальність: масові вбивства, депортації, нищення культурної спадщини. Ми пройшли пекло минулої війни — і хочемо зустріти ще одну перемогу», — каже 98-річний ветеран Іван Бурнос.