ніби діти, що нарешті втекли від дорослих розмов,
ми регочемо на межі непристойності (межі фронту і тилу),
ховаючи шрами всіх наших втрат (дому, людей і, врешті, дитинності,
простого і чистого дихання під опікою сонця й землі),
у вибухах сміху, заглушаючи ними вибухи і сирени,
а ще наші серця, які б’ються невпевнено, стишено, рвучко,
лякаючись слів і втоми від відповідальності за ословлення,
однак не смерті, гра з нею у хованки у занедбаній церкві життя –
свічка присутності, яку вперто обмацуєш язиком, повсякчас обпікаючись,
де наважитись на співбуття означає пройти замінованим полем болю,
не знаючи, чи перейдеш його, не бачачи обрію, не розуміючи напрямку,
довіряючи тілу як останньому свідку того, що ми тут були,
рахували фазанів і їли бузок, як колись до війни, коли мрії ще мали значення
28.04.2025
