Розділ 2. Життя навколо серця
В дитинстві мене завжди називали “Лія”, і мені це дуже подобалося. Я відчувала себе квіткою - такою ж тендітною та чарівною.
Моє волосся, кольору золотого попелу, завжди було згадкою про мої світлі думки. А мої очі - вогники тепла та світла, сповнені й журбою та в той самий час натхненням.
– Ліанель, - почула я крізь сон, тихо здригаючись. - Лія..
Це моя подруга. Почувши її голос, я лагідно усміхнулася, проте так і не розплющила очей. Все таки от і наслідки пізнього натхнення та вечірніх думок - ніяк не можу прокинутися.
– Ліанель, - наполегливіше гукнула Мірелія.
Вона завжди мене підтримувала і завжди була поруч. Більш нікому я не довіряла так, як їй. Коли я відчувала втому, вона була поруч, коли мені потрібні були обійми, вона також була зі мною. Мірелія була зі мною завжди, тож почувши її голос зараз я геть не здивувалася.
– Лія, вставай..! - подруга ледь-ледь штурхнула мене, щоб я швидше прокинулася.
Що ж, треба прокидатися, і як все ж добре не було в ліжку, подрузі зараз явно потрібніша моя присутність.
– Що сталося? - я повільно встала, але накинула на себе ковдру. Мені холодно.
– Ти пам'ятаєш, що сталося нещодавно? - Мірелія здивовано розплющила очі, піднявши брови. - Тобі довірили наші серця, а ти спиш..!!
Я лиш зітхнула. Отака вона, Мірелія. Завжди підтримає, і завжди дуже активна.
– Король хоче тебе бачити.. зараз.., - у її очах я побачила недовіру і певний страх, і вся моя веселість після згадки правителя в мить зникла.
Нашим королівстом, Сіларет, споконвіку правила династія Медері. Їх всі любили, навіть як, однак коли саме король бажаю мене бачити – моє серце все швидше закалатало.
Так, я маю показати йому свою силу та віру в людей. Певне, моя скромна промова вже дійшла і до нього, але як? З якоїсь сторони я навіть відчула гордість - я звичайна сирота без нічого і нікого і тут сам король бажає мене бачити. Дуже приємно, однак не менш небезпечно. А що як він розгнівався, що я отак зібралася “рятувати світ”, хоча нам нічого не загрожує..
– Звідки..? - тільки і змогла запитати я, однак Мірелія була не налаштована на довгі розмови. Я це відчула по її зморшці на лобі - всі слова зайві, треба йти і робити те, що треба.
– Ліанель.., - ледь чутно промова вона, поклавши мені руки на плече, ніби співчували тому, що я взяла на свої плечі.
Але я ще нічого не встигла зробити, та.. Я вже встигла дати надію цим людям, мені не можна їх підводити.
Мірелія.. Вона найбільше потребувала моєї допомоги. З нею більше ніхто не спілкування, крім мене, а зараз мене вона ладно була звернутися гори. Хоч сама була ще скромнішою за мене.
Мірелія ледь кивнула, і вийшла, залишивши мене одну. Так, я зроблю все необхідне. Народ повірив у мене, а я повірила в них. І доведу їм їхню силу, силу всередині кожного..
Я обережно встала з ліжка. Моя кімната була невеликою, тож з невеликим зусиллям я наблизилася до дзеркала. Що ж, я геть не виспана. Треба швидко привести себе в порядок, бо зустріч з королем - це дуже відповідально.
Я розчесала своє довге волосся, посміхнулася. Нічогонько так, доволі приємна на вигляд. Мої темно-сині очі завжди виділялися глибиною та безмежністю. Вони у мене від батька..
Сукню для візиту до замку я обрала найкращу, що у мене була. Хоч і дісталася вона мені ще від мами. Старий, однак міцний матеріал зручно сів на мені. Візерунки квіточок показували мою веселу натуру, що хоч трохи заспокоювало мене.
Мені все рівно дуже страшно. І ця сукня - зовсім не мій стиль. Але це найкраще, що у мене є..
#проза
#врятувати_світ
#розділ_2
