Мости
Скільки віршів написано марно,
в порожнечу закинуті строфи,
Я спалю свої збірки томами,
щоб мости теж палити потрохи.
Скільки ролей фальшиві, ці маски
вже з обличчям зрослися — не знімеш,
Люди, хитро всміхаючись, нáс в кут
заведуть і докажуть: не з ними
Ми водитися мали б, а з тими,
хто з проблем нас за руку виводить,
Хто насмілиться вилізти з тилу
не лише напоказ чи для фото.
Хто стрибав аж у центр ущелин
наших найпотаємніших вад і
Розсипався із нами дощем і
безперервно підводився й падав.
Скільки слів руйнували жорстоко
ті зачатки хиткої довіри,
Все повториться знову, допоки
самостійно не вийдеш із прірви,
Де обманом, плітками торгують,
наче фруктами у магазині,
А, здавалось, усі — Робін Гуди,
доброчесні, круті, ексклюзивні.
Ти пробачиш, сказавши «всі різні»,
та болітиме, певно, до скону.
Забагато на серці порізів,
що вони нанесли без наркозу.
Я спалю всі листи без адреси,
щоб спалити мости остаточно.
Я із попелу знову воскресла,
тільки серце чомусь кровоточить.
