У сімдесят четвертому, коли світ полонили комп’ютери,
А Квін і Абба співали в піснях кожен свій мотив "я люблю тебе",
Скорсезе гримів із "Хрещеним батьком",
феміністки боролися за права,
на острові Лубанг на Філіпінах
росла висока трава.
Така ж зелена, як в сорок другім,
під час Другої світової.
Хіроо Онодо, японський воїн, із сивою головою,
лягав у траву і дивився на зорі,
коли відходив до сну.
"Ми не маємо права, казав він, програти їм цю війну.
Ми останні лицарі цих лісів, ми спротив і партизани.
Ми тут до кінця, наче ми здаємо екзамен".
І коли його друзі вмирали один за одним,
Він лишився останнім з останніх, нескореним самураєм.
І дивився як сонячний диск опускався за обрій,
і зранку знову з'являвся за небокраєм.
Хіроо Онодо не мав звання, не мав сім'ї і освіти.
Він думав, що досі іде війна, і на них чатують Совіти.
Він не знав, що застрелився Гітлер,
Він щоранку співав свої Гімни.
Хіроо Онодо щодня тримав оборону
на самоті серед тропіків, і жив так двадцять дев’ять років.
А потім його випадково знайшли,
скінчилась долина смертної тіні.
І доживав він свій вік у Бразилії
сідав на тепле каміння.
і коли запитували його: чи він не знаходив листівок
які масово кидали з літаків: "мов, виходьте, війна скінчилась".
Він говорив: "знаходив листівки я". Цей Хіроо Онодо.
Чому ж не виходив? Чому ж так довго
дивився на сонце і воду?
а просто тому, що він командиром даний наказ виконував.
"оборонятись і не здаватись ніколи їм".
а світ змінився, став кращою версією минулого, майже раєм,
де всі зрікаються клятв, друзів, ідей, ідучи у завтра.
але справа в тому, що справжнім воїнам, поетам і самураям,
вони цього так і не продали
не встигли, не розказали.
#маріялелека
1/237
_______________________________________________________
Це справжня історія про японця — Хіроо Оноду (Hirō Onoda), офіцера японської імператорської армії, який майже 30 років після Другої світової війни переховувався в джунглях, вірячи, що війна досі триває.
