Вулиця мертвих, не позначена на жодній карті
Сьогодні в Сумах зупинився тролейбус. Але не тому, що обірвався контактний дріт. І не через несправність. Він зупинився навіки.
Коли над дахом громадського транспорту вибухає ракета з касетною бойовою частиною, не залишається нічого. Ні маршруту. Ні зупинки. Ні навіть «вибач, я запізнюсь». Лише обгоріле залізо й людські рештки на асфальті.
34 загиблих. Двоє з них – діти. Близько сотні поранених. Ранок перетворився на пекло. Вулиця – на цвинтар. І навіть повітря стало твердим, як скло, що розлетілося між очі тим, хто ще вчора жив.
Це не сліпа війна. Це – прицільний терор. Дві балістичні ракети «Іскандер-М», запущені з воронєжської та курської областей – точніше, з населених пунктів Ліскі та Лєженькі. Виродки зі 112-ї та 448-ї ракетних бригад вирішили, що найефективніше бити – по цивільних. Касетна начинка, щоб уламків було більше. Щоб тіл – більше. Щоб смертей – більше. Щоб залишити не дірку в землі, а дірку в душі.
І тепер у Сумах не чути нічого. Лише сирени. І голоси, що вже ніколи не скажуть «мамо». І крики, що прорізають повітря так, як не може жодна ракета. Бо вони – людські. Бо вони – справжні.
А тим часом... Хтось десь складає звіт. Хтось міряє «ступінь ескалації». Хтось п’є каву, бо день видався напруженим. І хтось мовчить. Так, мовчить. Бо Радбез ООН, очевидно, ще не скликали. А що? Всього лише чергове українське місто. Черговий громадський транспорт, що став… труною.
Коли мовчить світ – кричать мертві.
І ми не маємо права їх не чути.
⬇️ 🔽 ⬇️
