Дуже довгий пост про вдячність, виживання моє і любов до людей. Пост, який аудиторія, скоріше за все, не захочу дочитувати. Та все ж.
Хай щороку соцмережі нагадують мені цей пост і я буду радіти, що в мене СТАЛО ВИХОДИТИ жити З БАГАТОРІЧНИМ ПТСРом, а не тікати від нього з життя.
Раніше часто хтось мені або про мене казав, що я примазуюсь і багато років зву «рідними» тільки відомих/медійних Людей. У відповідь мені зотілось голосно і виразно відповідати, що «ти просто не помічаєш скільки нікому не відомих, але дуже рідних для мене людей в моїх постах, на моїх фото, в моіх некрологах. І не помічаєш, блд, бо бачиш і запамʼятовуєш тільки тих, про кого уже чув раніше із соцмереж, новин і бачив з усяких цих екранів. І це не моя проблема! Зовсім не моя!»
Але я щоразу стримувалась а тепер навіть не реагую на саркастичні зауваження в мій бік про «і цей/ця теж рідний?)))))».
Взагалі-то, рідними з усіма цими РІДНИМИ ДУШІ ЛЮДЬМИ ми стали в 99 відсотках випадків спільно переживаючи або розрулюючи разом якісь страшно хрінові події, смтуаціі, проблеми. Як великі, так і особисті. Вижили. Допомогли вижити один/одна одній. Продовжуємо допомагати в намаганнях лишатись живими.
От це от і є РІДНІ МОЇЙ ДУШІ ЛЮДИ. Похрін на медійність, не похрін на душу. Душу ЛЮДИНИ, яка стала для мене Рідною.
Я маю бути безкінечно щасливою, адже мене оточує стільки надЛюдей РІДНИХ. І я тепер намагаюсь акцентувати свою увагу на всій цій Любові чудових, любих Людей. Часто саме це і мотивує мене лишатись живою. Жити і з усіх сил намагатись уникати наслідків свого комплексного (через численні багаторічні втрати рідних душі) ПТСРу — психозів із неконтрольованими спробами звалити з цієї планети, або, як це називають інші – спроб померти.
Я виживаю. Вчать мене жити з постравматичними наслідками мого життя і не оминати травмуючі спогади як лікар (ага, психіатр, психотерапевт), так і величезна купа Людей. Вони мотивують мене лишатись живою, не дивлячись на те, що багато важливих для мене людей немає з нами більше — когось багато вже років, а когось віднедавна.
Наприклад, зараз я зафлудила всі свої соцмережі поточною поїздкою в Київ і обіймами з рідними людьми, а насправді ще позавчора я лежала в глибокому загостренні своєї сраної клінічної депресії і передчувала початок психозу зі стовідсотковими спробами померти. І просто на останні гроші поїхала на автобусі до Києва, обіймати рідних живих Людей. Людей надважливих для мене, людей незамінних в моєму житті. Щоб вижити варто було їхати, обіймати їх і бачити — робити саме це, щоб уникнути старту психозу. Мій хештег #не_забувати_про_живих для мене саме про це, егоїстичне нагадуіання собі про те, скільки людей мене щиро люблять.
Зранку сьогодні я дуже радісно писала своєму психіатру, що мені просто стало нестерпно соромно за те, що я не хочу жити, адже стільки чудових надЛюдей, Людей і ЛЮДЕЙ так багато роблять для того, щоб я лишалась живою. І ще про те, що я соьі казала кілька днів «ти не модеш піти з планети, не можеш знецінити вклад стількох людей і не модеш підвести свого психіатра. Не можеш!» Він радіє, що в мене вийшло. Вийшло спробувати не тікати від проблем і болю з життя, а вчитись знаходити (часто навіть змушувати вчитись себе знаходити підтримку в житті), не уникаючи гострих кутів, а помʼякшуючи їх теперішніми теплими емоціями, новими спогадами і живими, важливими для мене.
В мене зовсім повільно, але стало виходити вчитись сприймати реальність і планувати подальше існування, щоб жити без психотичних спроб померти.
Вчора мені кілька рідних дякували не зговорюючись і в різних місцях, за те, що я ПРОСТО ЖИВА.
Так, я не хочу помирати, але нажаль травмована свідомість часто бачить тільки один спосіб припинити і зупинити наслідки моїх ран душевних — смерть. І іноді я не можу це контролювати не дивлячись на саппорт найкращих лікарів і ідеально підібраних ліків, і рідних душі Людей. Але я вчусь. Я вчусь і дуже стараюсь. Я хочу жити, адже мене по життю оточує стільки любові від величезної кількості живих.
