Вимбачте за тиждень ниття, просто у мене все ще немає психотерапевта, тому доводиться відбуватися вам))))
Річ, яка не дає мені спокою, це те, що якось дохуя світ хоче від пересічного українця. Наприклад, від мене.
Я об’єктивно функціоную десь на половині своїх можливостей. Я дуже погано сплю, тобто або я вночі регулярно прокидаюсь від вибухів, або жеру не дуже корисні пігулки, аби не прокидатися взагалі, а потім півдня лежу з низьким тиском і головними болями, і в цьому стані працюю свою денну роботу. У мене майже відсутня можливість планування хоча б чогось, бо щомиті може змінитися куча факторів. У мене немає звичайної мені підтримки – мій чоловік в армії не може принести мені склянку води, коли я сильно хворію і лежу з високою температурою. Я навіть не можу запланувати серйозні втручання в тіло типу операції з вирівнювання носової перегородки, тому що тупо боюсь, що це на кілька днів виб’є мене з функціонального стану, а що як треба буде бігти з палаючого дому з котом в руках, а що як не дай Боже чоловік буде в шпиталі і треба буде їхати йому допомагати, а що як шахед потрапить в дім тата, а я в лікарні? Я постійно втрачаю когось на війні, от позавчора вбили пана Кокошко, це був корифей креативної справи – коли я 20літнім піздюком прийшов в рекламу, він був нашим прикладом і еталоном, а тепер його вбили, і це ніби Ніщо з “Нескінченної історії” відкусило черговий шматочок моєї реальності. Сьогодні весь день у мене горить від історії з 1914 і Ігнія. Вихідних найближчий місяць у мене немає, бо буде тур, бо треба гроші на армію. Я функціоную на пігулках і впертості. Моя психіка реально нагадує решето, заткнуте пакетиками ромашкового чаю і баночками сібіді-олії.
І блять в цьому стані, уявляєте собі, я ще маю, на думку деяких людей, тверезо мислити, із співчуттям відноситися до колаборантів чи до ухилянтів, які виїхали на крису з країни, маю не писати гострі пости, співчувати російській опозиції, не пиздюнькати про свою важку долю, бо ж я не в окопі і не в окупації. Пересічний українець, тобто я, має розважливо реагувати на їбанину від Трампа й Маска, не сильно втомлювати іноземців своїм ниттям в соцмережах, бажано не дуже різко висловлюватися там і про росіян, бо іт із е путін вор, нот ол рашенс ар бед.
Мене заїбало бути спокійним і розуміючим елементом в усій цій схемі. Заїбало, що світ якось дохуя всього покладає на українців, натомість ще й вимагає бути при цьому тихими і вдячними за допомогу.
Я думаю, що такий стан далеко не тільки в мене. І так, я розумію, що вибух емоцій і радікалізм може призвести до катастрофи. Але останнім часом думка про те, що ця катастрофа заїбашить також і росію, і дуже озабочену Європу, мене гріє навіть за умови, що я в процесі може й здохну.
Мене заїбало бути супергероєм, я серйозно думаю про те, щоб стати суперзлодієм. Хочу збагачувати уран і відправляти його дронами на російські дитячі майданчики. Хочу, щоб люди, які не дають мені спати щоночі, щезли. Хочу, щоб в озабочених країнах почався кіпіш, аби вони на своїй шкурі відчули, чому українці такі знервовані.
Я поки тримаюсь, звісно, і усвідомлюю, шо треба бути спокійним, медитувати, попри все перебувати в дзені. Ну і ще я розумію, що мене пиздячить, тому що МахаШиваРатрі, і кров трохи кипить в цей час завжди у мене.
Навіть не знаю, що ж мені поможе, типу може аромаванна, свічечки, масаж ноги? Донат на смерть русні? Дві порції заспокійливого?
Все, ниття закінчено, дякую за увагу.
