знаєте, в мене поволеньки починає прибувати сил, чому я дуже тішуся.
бажання читати вже настоялось і я відчуваю, як от-от візьмусь за щось круте, а поки перечитую Кобзар і ні про що не шкодую.
дуже складно дати раду своїй тривозі і постійній зацикленості на роботі, над чим я старанно працюю і вже навіть бачу перші плоди своєї праці!
щиро прошу вибачення за те, що так запустила цей блог, цей важливий шматочок мого життя.
сподіваюсь, ви все ще тут і вірите в мене. 🩷🩷
а поки хочу продублювати тут невеличкий текст, який чудово підійде під тег #буденне і трішки розкаже вам про мій сьогоднішній вихідний день. ✨
була неділя, я гуляла пару годин сама.
для побудови маршруту використовувала свою улюблену методу, основний принцип якої звучить як «о, яка файна вуличка, йдем туда, а далі розберемось».
вчора подивилась фільм «ідеальні дні» і хотіла бути трошки як Хіраяма-сан; старалась помічати, як закохані цілуються, а діти бавляться. думаю, в мене трошки виходило, це було вельми приємно.
бачила багацько-багацько жаб, які парувались і відкладали ікру, видаючи якісь неймовірні медитативні звуки жабʼячого задоволення.
тішилась як дитина, мала смолтоки з людьми, які теж знімали жабʼячі оргії на свої телефони.
Львів знову вчудив дивовижу: вивів мене з глухого кута вулички якимись сходами прямісінько на чуже подвірʼя.
добре, що там не було пса і була відкрита хвіртка, а то вашу покірну слугу вже би покусали або відвезли в поліцію.
я трохи втомилась, бо відвикла стільки ходити ніжками.
зараз сиджу вдома за столом, їм копчений лосось виделкою до пива і почуваю себе так, ніби моє життя мене цілковито влаштовує.
не знаю, чи довго протримається цей ефект, але трошки – це все ще краще, ніж геть ніскільки, правда?..
