Живу я в Апостоловому — невеликому місті, де всі одне одного знають, а життя тече розмірено.
Працюю в Кривому Розі у приватного підприємця — робочий тиждень напружений, від ранку до вечора, і тільки неділя лишається для себе, для сім’ї, для дому. От і вирішили ми з дружиною в одну з таких неділь навести лад на подвір’ї та в саду. Прибрали, повигрібали старе листя, обрізали гілки — назбиралося того добра повен причеп. Думаю, зроблю все по-людськи, відвезу на смітник, що на краю міста, — нехай усе буде чисто, як годиться.
Приїхав я туди на своєму старенькому авто, з причепом, повним гілок. Підходжу до працівників смітника, а мені кажуть: «Плати гроші». Ну, я ж не проти, готовий заплатити, скільки там треба, — беру гаманець, а вони: «Ні-ні, тут не заплатиш. Їдь у міську раду, бери квитанцію, там оплачуй». А на дворі ж неділя! Міська рада зачинена, нікого там немає. Стою я, дивлюся на них, на свій причеп, і розумію — не пускають. Що ж робити? Я ж законослухняний, не хочу порушувати. Повернувся додому з тим сміттям, розказав дружині, посміялися з горя, хоч і не до сміху було.
У понеділок дзвоню своєму начальнику, пояснюю ситуацію. Добрий чоловік, з розумінням поставився, дав мені вихідний у вівторок. Зранку побіг у міську раду, проплатив ту квитанцію — не такі й великі гроші, але ж біганина! Поїхав знову на смітник, розвантажив гілки, видихнув із полегшенням. Думаю, ну все, нарешті порядок. Але не так сталося, як гадалося. На виїзді зі смітника наїхав на щось гостре — скат прорізало так, що ремонтувати вже нема сенсу. Добре, запаска в багажнику була, поміняв колесо, доїхав додому. Але настрій — гірше нікуди.
Запитай мене тепер: чи повезу я наступного разу сміття на смітник? Та ні, не повезу. Або спалю тихенько вдома, або вивезу в посадку — хай там собі лежить. І знаєте, що найприкріше? Відчуття таке, що наша місцева влада, наша Апостолівська громада, не для людей старається, а навпаки — наче спеціально життя ускладнює. Хочеться, щоб усе було простіше, щоб порядок був не тільки в моєму саду, а й у місті. А замість того — бюрократія, побори, смітники, де замість чистоти одні проблеми.
Дивлюся я на ці наші срачі — і вдома, і в посадках, і на вулицях — і думаю: може, час щось міняти? Може, засиділися наші керманичі, втратили зв’язок із нами, простими людьми? Бо ж хочеться жити в громаді, де дбають про всіх, а не тільки про папірці та квитанції. Апостолове заслуговує на краще — і ми, його люди, теж.
Лист надійшов від наших читачів
