Он засніжений вечір, мов потяг, втікає у Львів.
Он сережка-півмісяць сріблиться у вікнах швидкої.
Я скидаю тебе, ніби сукню (чи хрест, чи окови).
Перестань говорити зі мною в моїй голові.
Я усе забуваю, от-от - і забуду, але ж
тут такий листопад: від екстазу/від сказу кричати.
Я виходжу зі спогадів, ніби ця осінь - із чату/
ніби з тіла - душа/ніби тіло - з шовкових одеж.
Я усе відсікаю (бо пам'ять - наточений ніж):
і нитки, і дороги, і сонми голів Аріаднам.
Ані шелестом більше про себе мені не нагадуй.
Перестань говорити/горіти, що ватра, в мені.
30.11.2024
