склад стішочьків
09.04.202512:04
***
І
люблю тебе ніби поставила у громадському парку
білу статую чистого цукру
і приречено спостерігаю як її скльовують голуби й розчиняють дощі
зрештою залишається тільки спогад:
цей липкий прозорий сироп
змішаний з брудом і розмоклим пташиним послідом
свого часу був жіночим оголеним силуетом
що снився вразливим підліткам і постарілим бабіям
вони бачили: ночами цукрова жінка спускається з постамента
і танцює на велосипедній доріжці
підставляючи прохолодному сяйву щербатого місяця
виклювані птахами стигми
та ритуальними співами
пристрасно накликає убивчу зливу
ІІ
люблю тебе ніби висаджую за гроші міського бюджету
півонії та троянди за двадцять кілометрів від лінії фронту
рухомої наче останній зуб тяжко хворого на цингу
ніби до останнього охороняю руду цеглу свого помешкання
ніби продаю виснаженим солдатам
в яких тремтять руки та смикаються повіки
лірику та золофт по знижці і без рецепту
ніби годую термічно обробленими трубчастими кістками
злісних і недовірливих безпритульних собак
ніби воджу місцевих дітей дивитися
як розпускаються вперті півонії та троянди
в години повітряної тривоги
ІІІ
люблю тебе ніби купую хатні рослини
добре знаючи що згадаю про них
коли на підлогу впаде останній сухий листок
продавчині квіткового біля дому
вже поглядають на мене з ненавистю вроджених гуманісток
і ховають фікуси й сукуленти
під фартухами й спідницями
ніби роблю запас їжі на випадок надзвичайної ситуації
а потім зжираю все в одне рило
коли немає сил готувати вечерю
поївши обіймаюся з можливістю самогубства
мовби з подушкою на якій надруковано персонажа відеогри
ніби не справляюся з домашнім завданням із профільного предмету
обраного за покликом серця фаху
пишу закреслюю знову пишу
наслухаючи сирену з нагоди ядерного удару
наслухаючи передсмертне квиління безхатнього пса
наслухаючи дощ надворі
тихий і безупинний кислотний дощ
І
люблю тебе ніби поставила у громадському парку
білу статую чистого цукру
і приречено спостерігаю як її скльовують голуби й розчиняють дощі
зрештою залишається тільки спогад:
цей липкий прозорий сироп
змішаний з брудом і розмоклим пташиним послідом
свого часу був жіночим оголеним силуетом
що снився вразливим підліткам і постарілим бабіям
вони бачили: ночами цукрова жінка спускається з постамента
і танцює на велосипедній доріжці
підставляючи прохолодному сяйву щербатого місяця
виклювані птахами стигми
та ритуальними співами
пристрасно накликає убивчу зливу
ІІ
люблю тебе ніби висаджую за гроші міського бюджету
півонії та троянди за двадцять кілометрів від лінії фронту
рухомої наче останній зуб тяжко хворого на цингу
ніби до останнього охороняю руду цеглу свого помешкання
ніби продаю виснаженим солдатам
в яких тремтять руки та смикаються повіки
лірику та золофт по знижці і без рецепту
ніби годую термічно обробленими трубчастими кістками
злісних і недовірливих безпритульних собак
ніби воджу місцевих дітей дивитися
як розпускаються вперті півонії та троянди
в години повітряної тривоги
ІІІ
люблю тебе ніби купую хатні рослини
добре знаючи що згадаю про них
коли на підлогу впаде останній сухий листок
продавчині квіткового біля дому
вже поглядають на мене з ненавистю вроджених гуманісток
і ховають фікуси й сукуленти
під фартухами й спідницями
ніби роблю запас їжі на випадок надзвичайної ситуації
а потім зжираю все в одне рило
коли немає сил готувати вечерю
поївши обіймаюся з можливістю самогубства
мовби з подушкою на якій надруковано персонажа відеогри
ніби не справляюся з домашнім завданням із профільного предмету
обраного за покликом серця фаху
пишу закреслюю знову пишу
наслухаючи сирену з нагоди ядерного удару
наслухаючи передсмертне квиління безхатнього пса
наслухаючи дощ надворі
тихий і безупинний кислотний дощ
18.02.202514:29
ЩО СНИЛОСЬ ПШЕНИЧНИМ ПАРОСТКАМ?
що снилось пшеничним паросткам
напередодні тридцять другого року
під заметами завтовшки зі скіфський курган?
у мене немає відповіді
але є звичка ховати їжу на чорний день
незграбна ніби обжертий вовками тваринний кістяк
біля якого збирають скривавлений сніг на приварок
у розписну співочу кераміку
про що думала жінка із моїм прізвищем
спостерігаючи в дзеркалі з дня у день
як поволі видовжується обличчя
перетворюючись на муру кобилячу голову?
у мене немає відповіді
але є спогад про страву з'їдену похапцем
бо дитяча уява малює великий ікластий голод
що запихає кощаві пальці мені у гарячі нутрощі
я не любила їсти
не любила їжу як явище
але гра допомагала справлятись із огидою та нудотою
як справлялися з нею куркуленята з радянських книжок
сидячи над запашною юшкою із людського м'яса?
у мене немає відповіді
але є у черепі басовите відлуння кроків у музейному коридорі
де я нудьгую відмовившись зайти у найновішу залу
що скадається з чорного кольору й артефактів із розритих могил
бо все ті самі книжки що пахнуть вогкістю пліснявою й несвіжим трупом
називають той голод чимось середнім між вигадкою й великим благом
і хто я така щоб їм у цьому не довіряти
про що говорили безшумні тіні
мерзлякувато тулячись по кутках музею
й сухими риданнями давлячись?
у мене немає відповіді — і слава Богу
але тепер бодай є добрий імунітет від цієї ніжної пропаганди
густої мов тепла кров яку в один дух вихиляє
вихудлий втомлений чоловік — і судомно згортається на підлозі
в позі комахи що втопилася у меду
чи відчуваю я
як від строфи до строфи мої метафори прозорíшають
як горобине тільце недоношеної дитинки із тридцять третього?
звісно не рівня тим мереживним золотавим банальнощам
які я підписувала штучним і металевим іменем
утвореним від поганяла найбільшого ката мого народу
мені було чотирнадцять
і я безмірно тішилася із того псевда
але повернімося до важливого:
що снилось пшеничним паросткам
коли бурхлива ріка століття
загачена кістками крихкими наче піщані зáмки
поволі гусла в трясовину кольору хворобливого блювотиння?
можливо їм снилися ми
те як ми борсаємось у розрідженому повітрі посттоталітаризму
з вереском недорізаної худоби відтинаючи собі кавалки гнилої плоті
що намагається нас зсередини із тельбухами пожерти
а можливо їм снилися наші діти
здорової крові чистого погляду й білої кості
досконалого володіння вогнепальною зброєю й нульового страхý
що стоять у тих самих музейних залах
і тримають в руках колоски — годувати спільну голодну пам'ять
та птиць небесних
що снилось пшеничним паросткам
напередодні тридцять другого року
під заметами завтовшки зі скіфський курган?
у мене немає відповіді
але є звичка ховати їжу на чорний день
незграбна ніби обжертий вовками тваринний кістяк
біля якого збирають скривавлений сніг на приварок
у розписну співочу кераміку
про що думала жінка із моїм прізвищем
спостерігаючи в дзеркалі з дня у день
як поволі видовжується обличчя
перетворюючись на муру кобилячу голову?
у мене немає відповіді
але є спогад про страву з'їдену похапцем
бо дитяча уява малює великий ікластий голод
що запихає кощаві пальці мені у гарячі нутрощі
я не любила їсти
не любила їжу як явище
але гра допомагала справлятись із огидою та нудотою
як справлялися з нею куркуленята з радянських книжок
сидячи над запашною юшкою із людського м'яса?
у мене немає відповіді
але є у черепі басовите відлуння кроків у музейному коридорі
де я нудьгую відмовившись зайти у найновішу залу
що скадається з чорного кольору й артефактів із розритих могил
бо все ті самі книжки що пахнуть вогкістю пліснявою й несвіжим трупом
називають той голод чимось середнім між вигадкою й великим благом
і хто я така щоб їм у цьому не довіряти
про що говорили безшумні тіні
мерзлякувато тулячись по кутках музею
й сухими риданнями давлячись?
у мене немає відповіді — і слава Богу
але тепер бодай є добрий імунітет від цієї ніжної пропаганди
густої мов тепла кров яку в один дух вихиляє
вихудлий втомлений чоловік — і судомно згортається на підлозі
в позі комахи що втопилася у меду
чи відчуваю я
як від строфи до строфи мої метафори прозорíшають
як горобине тільце недоношеної дитинки із тридцять третього?
звісно не рівня тим мереживним золотавим банальнощам
які я підписувала штучним і металевим іменем
утвореним від поганяла найбільшого ката мого народу
мені було чотирнадцять
і я безмірно тішилася із того псевда
але повернімося до важливого:
що снилось пшеничним паросткам
коли бурхлива ріка століття
загачена кістками крихкими наче піщані зáмки
поволі гусла в трясовину кольору хворобливого блювотиння?
можливо їм снилися ми
те як ми борсаємось у розрідженому повітрі посттоталітаризму
з вереском недорізаної худоби відтинаючи собі кавалки гнилої плоті
що намагається нас зсередини із тельбухами пожерти
а можливо їм снилися наші діти
здорової крові чистого погляду й білої кості
досконалого володіння вогнепальною зброєю й нульового страхý
що стоять у тих самих музейних залах
і тримають в руках колоски — годувати спільну голодну пам'ять
та птиць небесних
08.02.202511:59
з цими верлібрами про нещасну любов я каждий раз тішуся, шо в мене в житті нуль дебільної драми
05.02.202512:27
ЛЮБОВНЕ ПИСЬМО
[для Шами]
це так дивно — щойно зустріла тебе
а вже виявила що маю про тебе декілька віршів
трохи прози перевантаженої метафорами покрученими
як коріння старих дубів у зимовому лісі
та ще одну еротичну мрію яку несу настільки віддавна
що навіть бралася за есей з цього приводу
(покинула — не тримався купи
розсипався скляним намистом
і я ще довго
ходячи хатою наступала на намистини роблячи собі боляче)
потім були пекельні пів року сценарію для реаліті-шоу
у якому за тебе боролось пів міста красунь
із руками досвідчених пряль алмазного злотоцінного павутиння
яке добре липне до голого тіла
у якому тебе впізнавали рецепціоністки готелів та продавчині білизни
у якому я рахувала твоїх колишніх і писала уже про них
(та що там — досі пишу)
бо письмо — та нескінчення ріка що супроти волі піднімається моїм тілом
це моя мова пристрасті і ненависті яка теж по-своєму пристрасть
ще лишається кілька жанрів:
драма для читання що її неможливо поставити
але можна читати ввімкнувши голос грудний
і вимкнувши голову — я взагалі люблю вимикати голову
щоб не думати скільки разів усе могло розвалитись
перетворись на нефільтрований верлібр голосіння за непоправнішою із втрат
ще лишається ніч до межі якої я розповідала тобі стару казку
і ми її на два голоси тлумачили перебиваючи одне одного й сміючись
ще лишається день у якому я читала по телефону тобі юнацькі свої балади
(ці далекі світи і страх хоч на крок відступити від каркасу силабо-тоніки)
ще лишається кілька ритмів які ми чергуємо
перетворюючи любовні вправи на ритуальну пісню
яку наспівуємо вві сні та у години розлуки
нескінченні мов линва з крамнички з дріб'язком для аматорів рукоділля —
та на яку нанизую скляні намистини крихких рядків
із якими я здається і народилася — просто вони під шкірою дозрівали
мов кислі ягоди від яких так пече язик і сочиться слина
це так цікаво —
щойно зустрілись і ти вже міг погортати про себе книжку
ще раніше ніж міг погортати мене
[для Шами]
це так дивно — щойно зустріла тебе
а вже виявила що маю про тебе декілька віршів
трохи прози перевантаженої метафорами покрученими
як коріння старих дубів у зимовому лісі
та ще одну еротичну мрію яку несу настільки віддавна
що навіть бралася за есей з цього приводу
(покинула — не тримався купи
розсипався скляним намистом
і я ще довго
ходячи хатою наступала на намистини роблячи собі боляче)
потім були пекельні пів року сценарію для реаліті-шоу
у якому за тебе боролось пів міста красунь
із руками досвідчених пряль алмазного злотоцінного павутиння
яке добре липне до голого тіла
у якому тебе впізнавали рецепціоністки готелів та продавчині білизни
у якому я рахувала твоїх колишніх і писала уже про них
(та що там — досі пишу)
бо письмо — та нескінчення ріка що супроти волі піднімається моїм тілом
це моя мова пристрасті і ненависті яка теж по-своєму пристрасть
ще лишається кілька жанрів:
драма для читання що її неможливо поставити
але можна читати ввімкнувши голос грудний
і вимкнувши голову — я взагалі люблю вимикати голову
щоб не думати скільки разів усе могло розвалитись
перетворись на нефільтрований верлібр голосіння за непоправнішою із втрат
ще лишається ніч до межі якої я розповідала тобі стару казку
і ми її на два голоси тлумачили перебиваючи одне одного й сміючись
ще лишається день у якому я читала по телефону тобі юнацькі свої балади
(ці далекі світи і страх хоч на крок відступити від каркасу силабо-тоніки)
ще лишається кілька ритмів які ми чергуємо
перетворюючи любовні вправи на ритуальну пісню
яку наспівуємо вві сні та у години розлуки
нескінченні мов линва з крамнички з дріб'язком для аматорів рукоділля —
та на яку нанизую скляні намистини крихких рядків
із якими я здається і народилася — просто вони під шкірою дозрівали
мов кислі ягоди від яких так пече язик і сочиться слина
це так цікаво —
щойно зустрілись і ти вже міг погортати про себе книжку
ще раніше ніж міг погортати мене
07.05.202418:08
КАЗКА ТРОЯНД
Думаю кинути все і поїхати звідси
у далеку казку, в уявне місто-фортецю,
що памʼятає козацькі залоги, вартових на безлюдних вулицях,
де тепер бруківка не може стримати знахабнілу траву,
де праонучки полковників і туркень полонених продають шурпу, пахлаву, халву,
поки в лівому оці кожної чорна троянда цвіте,
поки голос у кожної солодший від усієї її халви.
Загалом, побуду трохи мов невміла і запізніла колонізаторка.
Буду дивитись на світ, як на криве саморобне диво
дивиться дівчинка, що зросла в релігійній секті.
Не тримай мене, серце-в-якого-немає-серця,
хай уявна ріка твій голос в море уявне несе,
хай зливається гамір ранкового ярмарку із голодним шумом води,
хай з оправ золотих співає до нього стривожена бірюза —
камінь гірко закоханих, себто, авжеж, не наш:
на тутешніх ярмарках кольорове скло та штучний авантюрин.
Відпусти мене, серце моє, нетривке, мов прозорий льодяник на язику.
Я зніму невеличке помешкання, водою наповню купіль,
довго дивитимусь на зашифровану мапу твоїх укусів.
А тоді обернуся на ніжну беззубу рибу
та пірну до дна
самоти своєї, коштовної, ніби пляшечка трояндової води.
Баламути підсліпуватих очей, низка перлів замість хребта,
в роті — трощене скло. Смак крові срібний і ледь перцевий.
Полонена колонізаторка, закохана дівчинка, що тікає з секти.
Закінчиться повітря, я вирину — й напишу тобі про це все
втрачений розділ роману в листах, казку свою останню,
у якій виринаю з купелі в місті-фортеці, довго й жадібно дихаю.
Пахне ярмарком — дим, мʼясо, піт, пахлава, шурпа,
пахне ніччю близькою — мед, цинамон, ваніль,
пахне болем близьким — твоїх парфумів ледь вловні нотки.
У цій казці ми пів ночі розмовляємо за вином,
а тоді засинаємо давніх коханців спокійним сном,
поки міниться небо на колір зефіру в прочиненому вікні,
на якому біла троянда
осипається
осипається
осипається.
Думаю кинути все і поїхати звідси
у далеку казку, в уявне місто-фортецю,
що памʼятає козацькі залоги, вартових на безлюдних вулицях,
де тепер бруківка не може стримати знахабнілу траву,
де праонучки полковників і туркень полонених продають шурпу, пахлаву, халву,
поки в лівому оці кожної чорна троянда цвіте,
поки голос у кожної солодший від усієї її халви.
Загалом, побуду трохи мов невміла і запізніла колонізаторка.
Буду дивитись на світ, як на криве саморобне диво
дивиться дівчинка, що зросла в релігійній секті.
Не тримай мене, серце-в-якого-немає-серця,
хай уявна ріка твій голос в море уявне несе,
хай зливається гамір ранкового ярмарку із голодним шумом води,
хай з оправ золотих співає до нього стривожена бірюза —
камінь гірко закоханих, себто, авжеж, не наш:
на тутешніх ярмарках кольорове скло та штучний авантюрин.
Відпусти мене, серце моє, нетривке, мов прозорий льодяник на язику.
Я зніму невеличке помешкання, водою наповню купіль,
довго дивитимусь на зашифровану мапу твоїх укусів.
А тоді обернуся на ніжну беззубу рибу
та пірну до дна
самоти своєї, коштовної, ніби пляшечка трояндової води.
Баламути підсліпуватих очей, низка перлів замість хребта,
в роті — трощене скло. Смак крові срібний і ледь перцевий.
Полонена колонізаторка, закохана дівчинка, що тікає з секти.
Закінчиться повітря, я вирину — й напишу тобі про це все
втрачений розділ роману в листах, казку свою останню,
у якій виринаю з купелі в місті-фортеці, довго й жадібно дихаю.
Пахне ярмарком — дим, мʼясо, піт, пахлава, шурпа,
пахне ніччю близькою — мед, цинамон, ваніль,
пахне болем близьким — твоїх парфумів ледь вловні нотки.
У цій казці ми пів ночі розмовляємо за вином,
а тоді засинаємо давніх коханців спокійним сном,
поки міниться небо на колір зефіру в прочиненому вікні,
на якому біла троянда
осипається
осипається
осипається.
04.04.202517:28
*дуже бачу це як побічну історію до цього вірша, але ви як собі хочете
17.02.202517:53
***
кидає вести щоденники
ніби кидає піднабридлих коханців:
спершу ділиться з ними історіями наче хлібом і медом
а тоді уриває в найцікавішому місці та йде
вештатись вулицями що брижаться від дощу та сліз
мов рукави барвистої блузи яку не встигає попрасувати
у чужому помешканні
бо чергова історія завершується так швидко
як прогорають літери кинутого у вогонь щоденника
що вона скаже сьогодні своєму новому записникові
сидячи з ним за вином у присмерковому барі
і ніжно торкнувшись йому примітивного кодового замкá
на картонних грудях — цієї забавки для дівчаток від п'яти до восьми
(бо далі вже нецікаво)?
щось про печальну незмінність маршрутів міських птахів
які з першим похолоданням поспіхом повертаються з вакацій у передмісті
сидять нашорошені
вдають що не впізнають своїх безпритульних котів
щось про голоси перекупок у селевому потоці ярмарку
крізь який проходить щоразу стараючись не дивитись на мертві свинячі голови
і не купувати хвалене зілля від всіх на світі болів
бо воно врешті виявиться просто оманою деревієм і полином
щось про те яким їй здається життя з постаменту близького тридцятиріччя
на якому буває так складно втримати рівновагу
коли вітер несе реп'яхи зірок і вони у волоссі заплутуються й обличчя дряпають
коли губи тріскаються від холоду й надміру невситимих бажань
"любий щоденничку — врешті пише вона — нумо я нині буду не я
а якась інша жінка з неіснуючим екзотичним іменем
і життям немов у нескінченному роуд-муві
знятому на погану плівку
і нехай навколо суцільні поля гаряче повітря та жовтий колір
такий злотоцінний що ми вмочаємо в нього хліб неначе в розтоплений мед
і нехай коли я пишу "ми" — це означає що я і той чоловік
у якого замість гортані суха співоча очеретина
не розминулися
не поклали згадки одне про одного в ті далекі шухляди пам'яті
де зберігаємо назви річок що впадають в Дніпро
розклад трамваїв у місті з якого давно переїхали
вартість імбирного чаю в кав'ярні на місці якої тепер продають підробні парфуми
любий щоденничку я так хочу до нього
що мене плавить мов срібну каблучку на розмінну монету
яку я кладу на столик підводжуся — й десь зі скреготом закінчується кіноплівка"
кидає вести щоденники
ніби кидає піднабридлих коханців:
спершу ділиться з ними історіями наче хлібом і медом
а тоді уриває в найцікавішому місці та йде
вештатись вулицями що брижаться від дощу та сліз
мов рукави барвистої блузи яку не встигає попрасувати
у чужому помешканні
бо чергова історія завершується так швидко
як прогорають літери кинутого у вогонь щоденника
що вона скаже сьогодні своєму новому записникові
сидячи з ним за вином у присмерковому барі
і ніжно торкнувшись йому примітивного кодового замкá
на картонних грудях — цієї забавки для дівчаток від п'яти до восьми
(бо далі вже нецікаво)?
щось про печальну незмінність маршрутів міських птахів
які з першим похолоданням поспіхом повертаються з вакацій у передмісті
сидять нашорошені
вдають що не впізнають своїх безпритульних котів
щось про голоси перекупок у селевому потоці ярмарку
крізь який проходить щоразу стараючись не дивитись на мертві свинячі голови
і не купувати хвалене зілля від всіх на світі болів
бо воно врешті виявиться просто оманою деревієм і полином
щось про те яким їй здається життя з постаменту близького тридцятиріччя
на якому буває так складно втримати рівновагу
коли вітер несе реп'яхи зірок і вони у волоссі заплутуються й обличчя дряпають
коли губи тріскаються від холоду й надміру невситимих бажань
"любий щоденничку — врешті пише вона — нумо я нині буду не я
а якась інша жінка з неіснуючим екзотичним іменем
і життям немов у нескінченному роуд-муві
знятому на погану плівку
і нехай навколо суцільні поля гаряче повітря та жовтий колір
такий злотоцінний що ми вмочаємо в нього хліб неначе в розтоплений мед
і нехай коли я пишу "ми" — це означає що я і той чоловік
у якого замість гортані суха співоча очеретина
не розминулися
не поклали згадки одне про одного в ті далекі шухляди пам'яті
де зберігаємо назви річок що впадають в Дніпро
розклад трамваїв у місті з якого давно переїхали
вартість імбирного чаю в кав'ярні на місці якої тепер продають підробні парфуми
любий щоденничку я так хочу до нього
що мене плавить мов срібну каблучку на розмінну монету
яку я кладу на столик підводжуся — й десь зі скреготом закінчується кіноплівка"
08.02.202511:59
ТІЛЬКИ СПРОБУЙ
тільки спробуй сказати що я тебе не любила
що не ворожила про тебе на воску для епіляції
що не карбувала твоїх ініціалів на дошці для овочів
що не запивала вином снодійне що пристібалась в авті
що не рахувала птахів сидячи на підвіконні й теліпаючи ногами над порожнечею
що не обжиралася солодощами й невимовленими словами
що не дзвонила колишнім поскаржитись на життя — і не виявляла що вони вже загинули на війні
або поодружувались або позмінювали номери
загалом
мені байдуже що там було у тебе — але я ж то досі витягаю себе із хати
силоміць мов упертого пса чи вередливу чотирирічку
щоб не йобнутись наодинці з роботою та порожнім ліжком
дуже схожим мені на вікно прочинене — так відгонить холодом
і так добре у нього кинутись дивом собі не скрутивши в'язів
і заснути поплакавши
тільки спробуй сказати
як один із моїх колишніх: що я надто беззахисна
що мені слід наростити панцир чи бодай оселитися у чужому
ніби у випатраній бляшанці —
я надто звикла демонструвати своє нутро
дозволяти його торкатися й відгукуватись на найменшу ніжність
знову-таки мов пес що біжить крізь місто за випадковим замисленим перехожим
тільки спробуй сказати що всього цього і не було:
цього рваного несподіваного поцілунку під час якого я тримала в роті цукерку
і тому цілувалася так незграбно як лиш могла
а може це було просто слово
що до піднебіння мені прилипло — і не позбудешся
а тільки спробуй сказати що я не намагалась
тільки спробуй сказати що я тебе не любила
що не ворожила про тебе на воску для епіляції
що не карбувала твоїх ініціалів на дошці для овочів
що не запивала вином снодійне що пристібалась в авті
що не рахувала птахів сидячи на підвіконні й теліпаючи ногами над порожнечею
що не обжиралася солодощами й невимовленими словами
що не дзвонила колишнім поскаржитись на життя — і не виявляла що вони вже загинули на війні
або поодружувались або позмінювали номери
загалом
мені байдуже що там було у тебе — але я ж то досі витягаю себе із хати
силоміць мов упертого пса чи вередливу чотирирічку
щоб не йобнутись наодинці з роботою та порожнім ліжком
дуже схожим мені на вікно прочинене — так відгонить холодом
і так добре у нього кинутись дивом собі не скрутивши в'язів
і заснути поплакавши
тільки спробуй сказати
як один із моїх колишніх: що я надто беззахисна
що мені слід наростити панцир чи бодай оселитися у чужому
ніби у випатраній бляшанці —
я надто звикла демонструвати своє нутро
дозволяти його торкатися й відгукуватись на найменшу ніжність
знову-таки мов пес що біжить крізь місто за випадковим замисленим перехожим
тільки спробуй сказати що всього цього і не було:
цього рваного несподіваного поцілунку під час якого я тримала в роті цукерку
і тому цілувалася так незграбно як лиш могла
а може це було просто слово
що до піднебіння мені прилипло — і не позбудешся
а тільки спробуй сказати що я не намагалась
19.05.202411:39
ПТАХ І ПУСТЕЛЯ
в нього нестерпне татуювання на злегка згорбленій спині
обриси птаха поміж лопаток – там де німіють м'язи
після доби носіння бронежилета – колючий біль
наче крізь тіло струмує пісок – птах перетинає нічну пустелю
й дуже боїться впасти – сипучі піски та змії голодні о цій порі
дім серця мого узяла пустеля
ішла по моєму сліду
наче скажений шакал із хворим тунельним зором
аж поки не зупинилася пережувати шифер розбиті вікна й трощену сіру цеглу
а тепер пустеля лягла зі мною
і нікуди не дінешся – птах перетинає чуже непривітне небо
рухає крилами налаштовуючись на вітер коли в пустелі рухаються лопатки
і спати не можна – треба ловити птахове гарячкове серцебиття
і направляти так як ця пустеля оголена направляє мене
і я намагаюсь коритися – бо інакше не вибратися з цієї ночі
бо інакше на ранок тільки пісок на ліжку неначе годинник пісочний луснув
а можливо це просто час біжить між його лопаток
бо коли це час не просто чогось там але час війни
він піднімається аж під шкіру з глибин живота напруженого
так що його можна пити в птаха із дзьоба
поки птах перетинає колбу годинника із піском
як не зупиняється час колючий так не зупиняйся і ти мій пташе
просто дістанься дому та заспівай на його руїнах
не зупиняйся мій пташе
дістанься дому і звий гніздо
у швидкому як час навіть швидшому
серці моєму
пташе
в нього нестерпне татуювання на злегка згорбленій спині
обриси птаха поміж лопаток – там де німіють м'язи
після доби носіння бронежилета – колючий біль
наче крізь тіло струмує пісок – птах перетинає нічну пустелю
й дуже боїться впасти – сипучі піски та змії голодні о цій порі
дім серця мого узяла пустеля
ішла по моєму сліду
наче скажений шакал із хворим тунельним зором
аж поки не зупинилася пережувати шифер розбиті вікна й трощену сіру цеглу
а тепер пустеля лягла зі мною
і нікуди не дінешся – птах перетинає чуже непривітне небо
рухає крилами налаштовуючись на вітер коли в пустелі рухаються лопатки
і спати не можна – треба ловити птахове гарячкове серцебиття
і направляти так як ця пустеля оголена направляє мене
і я намагаюсь коритися – бо інакше не вибратися з цієї ночі
бо інакше на ранок тільки пісок на ліжку неначе годинник пісочний луснув
а можливо це просто час біжить між його лопаток
бо коли це час не просто чогось там але час війни
він піднімається аж під шкіру з глибин живота напруженого
так що його можна пити в птаха із дзьоба
поки птах перетинає колбу годинника із піском
як не зупиняється час колючий так не зупиняйся і ти мій пташе
просто дістанься дому та заспівай на його руїнах
не зупиняйся мій пташе
дістанься дому і звий гніздо
у швидкому як час навіть швидшому
серці моєму
пташе
12.03.202512:37
***
я повівся на очі
на цей вогонь далекого острова
де п'ють ритуальні танці й харчуються архетипами
та на похилу зморшку між бровами
я думав що вона старша
що усталена в політичних поглядах та у стилі любощів
що давно наростила золоту шкаралущу байдужості —
десь таку саму як в мене
й що ми котитимемося вулицями — два золотих горіха
в пошуках вина та вечері скобзаючись на ожеледиці й сміючись
поки сніг спускатиметься на землю мов кіт із дерева —
такий пухнастий такий лапатий
як червоні квітки у неї на хустці
та я торкнувся —
і вона подалася вперед так легко ніби її хребет
ще м'яка необпалена глина неготова скульптура
варто трохи натиснути — й пігмаліонствуй собі скільки хочеш
можна наприклад виправити цю ганебно гаркаву дикцію
придбати мереживної білизни
раз чи двічі ляснути по губах за лайку та цигарки
вкласти в ніжне серденько голку — щоб кожен хто схоче надалі його розбити
лише поколов собі пальці
навчити не супити брів — чи навіть щось поміж них вколоти
щоб розгладити зморшку похилу
й сказати:
встань та іди
хай зі слідів твоїх проростає папороть що вірить в майбутнє цвітіння
все це звісно можна зробити
але ж цей вогонь в очах
такий неможливо тендітний готовий згаснути з першим дотиком
мені шкода вогню
мовби я шаман первісного племені а моє божество
пропіка мені пальці до м'яса охоплює одяг перекидається на волосся
але я його не спиняю:
нехай це дитя сухої трави й випадкової блискавки
їсть досхочу
мені шкода вогню
тому я кажу їй:
встань та іди
поки не пізно поки моя непозбувна звичка ламати під себе
не зробила з тебе порожню глиняну оболонку
один з тисяч глеків однакових у своїй досконалості
у які можна ставити зрізані квіти чи вкладати гірлянди на батарейках
не маючи квітки пекучої папороті
встань та іди
нехай тріск живого багаття заглушить те
як розпадається золота моя шкаралуща
на колючі блискітки що їх згодом назвуть зірками
я повівся на очі
на цей вогонь далекого острова
де п'ють ритуальні танці й харчуються архетипами
та на похилу зморшку між бровами
я думав що вона старша
що усталена в політичних поглядах та у стилі любощів
що давно наростила золоту шкаралущу байдужості —
десь таку саму як в мене
й що ми котитимемося вулицями — два золотих горіха
в пошуках вина та вечері скобзаючись на ожеледиці й сміючись
поки сніг спускатиметься на землю мов кіт із дерева —
такий пухнастий такий лапатий
як червоні квітки у неї на хустці
та я торкнувся —
і вона подалася вперед так легко ніби її хребет
ще м'яка необпалена глина неготова скульптура
варто трохи натиснути — й пігмаліонствуй собі скільки хочеш
можна наприклад виправити цю ганебно гаркаву дикцію
придбати мереживної білизни
раз чи двічі ляснути по губах за лайку та цигарки
вкласти в ніжне серденько голку — щоб кожен хто схоче надалі його розбити
лише поколов собі пальці
навчити не супити брів — чи навіть щось поміж них вколоти
щоб розгладити зморшку похилу
й сказати:
встань та іди
хай зі слідів твоїх проростає папороть що вірить в майбутнє цвітіння
все це звісно можна зробити
але ж цей вогонь в очах
такий неможливо тендітний готовий згаснути з першим дотиком
мені шкода вогню
мовби я шаман первісного племені а моє божество
пропіка мені пальці до м'яса охоплює одяг перекидається на волосся
але я його не спиняю:
нехай це дитя сухої трави й випадкової блискавки
їсть досхочу
мені шкода вогню
тому я кажу їй:
встань та іди
поки не пізно поки моя непозбувна звичка ламати під себе
не зробила з тебе порожню глиняну оболонку
один з тисяч глеків однакових у своїй досконалості
у які можна ставити зрізані квіти чи вкладати гірлянди на батарейках
не маючи квітки пекучої папороті
встань та іди
нехай тріск живого багаття заглушить те
як розпадається золота моя шкаралуща
на колючі блискітки що їх згодом назвуть зірками
13.02.202514:20
СУХОЦВІТИ
[для Шами]
у моєї радості сухоцвіти у голові
ніби у вазі
вони давно мертві збирають пил та уривки чужих розмов
без аромату й без ніжного трему
від найменшого дотику — зате й без цієї невідступної перспективи
осипатися пелюстками за коміри та у тарілки
дратувати своїм згасанням нагадувати про незворотне
моя радість тримається вічної зрілості що відмовляє болю
мов наполегливому пройдисвіту-залицяльнику
тримається вічної осені що так банально пахне цим пряним ледь гіркуватим димом
від спалених юнацьких щоденників
вітер несе уривки складнопідрядних речень
ніби панцирі мертвих комах
моя радість не розмовляє з мерцями хоча й хотів би
бо сухоцвіти до сухоцвітів
а квіти без пелюсток —
до землі що зростила їх
нехай швидко й беззвучно там розкладаються
живлять уперте коріння правічних дубів
моя радість не курить аби від цигарки не зайнялися сухоцвіти у голові
і не запахло нарешті живими травами що по-гадючому корчаться у вогні
щоб не лягла вздовж чола глибока й підступна тріщина
схожа на першу блискавку останньої в році грози
коли небо бавиться сірниками а потім плаче обпікши пальці
моя радість каже: минулого не існує
не існує запаху мокрого ґрунту й клацання ножиць садових
не існує річкового дрібного піску що висисає вологу з листків і стебел
не існує жінок що ідуть босоніж по коліна у різнотрав'ї
є тільки зараз
вічне мов сухоцвіти зірок цих гіпсофіл небесних
але іноді крізь вікно
до кімнати вривається вітер
і тоді моя радість тремтить
відчуваючи як тягуче болять забуті фантомні корені
[для Шами]
у моєї радості сухоцвіти у голові
ніби у вазі
вони давно мертві збирають пил та уривки чужих розмов
без аромату й без ніжного трему
від найменшого дотику — зате й без цієї невідступної перспективи
осипатися пелюстками за коміри та у тарілки
дратувати своїм згасанням нагадувати про незворотне
моя радість тримається вічної зрілості що відмовляє болю
мов наполегливому пройдисвіту-залицяльнику
тримається вічної осені що так банально пахне цим пряним ледь гіркуватим димом
від спалених юнацьких щоденників
вітер несе уривки складнопідрядних речень
ніби панцирі мертвих комах
моя радість не розмовляє з мерцями хоча й хотів би
бо сухоцвіти до сухоцвітів
а квіти без пелюсток —
до землі що зростила їх
нехай швидко й беззвучно там розкладаються
живлять уперте коріння правічних дубів
моя радість не курить аби від цигарки не зайнялися сухоцвіти у голові
і не запахло нарешті живими травами що по-гадючому корчаться у вогні
щоб не лягла вздовж чола глибока й підступна тріщина
схожа на першу блискавку останньої в році грози
коли небо бавиться сірниками а потім плаче обпікши пальці
моя радість каже: минулого не існує
не існує запаху мокрого ґрунту й клацання ножиць садових
не існує річкового дрібного піску що висисає вологу з листків і стебел
не існує жінок що ідуть босоніж по коліна у різнотрав'ї
є тільки зараз
вічне мов сухоцвіти зірок цих гіпсофіл небесних
але іноді крізь вікно
до кімнати вривається вітер
і тоді моя радість тремтить
відчуваючи як тягуче болять забуті фантомні корені
07.02.202514:18
***
вона зле малює — й це свого роду й прокляття і порятунок:
можна його малювати — проте ніхто нічого не доведе
техніка діло стоп'яте — любить сміятися — головне це бачення
а його вона бачить щодня неспростовно чітко
ніби він заходить в кімнату сідає край ліжка говорить привіт
я не скучав просто втомився спостерігати твій нескінченний соцмережевий ґетсбінг
от і зайшов
роздягатись чи спершу чай?
головне це бачення
тож вона малює його без обличчя— лише тіло якого ніколи не бачила
з татуюванням про яке знає з самого лише побіжного опису
а іноді й без цього тіла — в образі дерева
розлогого дерева без листя плодів чи квітів з розгалуженим темним корінням
щохвилини готовим врости їй у тіло розриваючи нутрощі
іноді в образі риби осягаючи вповні всю двозначність і всю фалічність
риби що йде підземними водами несучи у шлунку непотрібні перстені заручні
іноді в образі зливи що сходить на місто
ніби людина збігає донизу сходами — легко й ритмічно
перекинувши через плече свою куртку що знадобиться ввечері
аби позичати черговому дівчиську
(тут вона роздирає малюнок
і дощ компактно згортає свій сизий вельон)
іноді в образі кольорів безладних — вони вдаються найкраще
особливо коли їх нанести на руки й губи
ніжним пензлем — а потім нарешті заплакати
сфотографуватися й викласти фото у соцмережі
і перевіряти: він дивиться?
він не дивиться
тому й не заходить сісти край ліжка
й запитати чи роздягатися — щоб вона повагалася і кивнула
вона зле малює — й це свого роду й прокляття і порятунок:
можна його малювати — проте ніхто нічого не доведе
техніка діло стоп'яте — любить сміятися — головне це бачення
а його вона бачить щодня неспростовно чітко
ніби він заходить в кімнату сідає край ліжка говорить привіт
я не скучав просто втомився спостерігати твій нескінченний соцмережевий ґетсбінг
от і зайшов
роздягатись чи спершу чай?
головне це бачення
тож вона малює його без обличчя— лише тіло якого ніколи не бачила
з татуюванням про яке знає з самого лише побіжного опису
а іноді й без цього тіла — в образі дерева
розлогого дерева без листя плодів чи квітів з розгалуженим темним корінням
щохвилини готовим врости їй у тіло розриваючи нутрощі
іноді в образі риби осягаючи вповні всю двозначність і всю фалічність
риби що йде підземними водами несучи у шлунку непотрібні перстені заручні
іноді в образі зливи що сходить на місто
ніби людина збігає донизу сходами — легко й ритмічно
перекинувши через плече свою куртку що знадобиться ввечері
аби позичати черговому дівчиську
(тут вона роздирає малюнок
і дощ компактно згортає свій сизий вельон)
іноді в образі кольорів безладних — вони вдаються найкраще
особливо коли їх нанести на руки й губи
ніжним пензлем — а потім нарешті заплакати
сфотографуватися й викласти фото у соцмережі
і перевіряти: він дивиться?
він не дивиться
тому й не заходить сісти край ліжка
й запитати чи роздягатися — щоб вона повагалася і кивнула
17.05.202416:26
***
з римою набагато простіше – рамки завжди ведуть
як у танці веде чоловік що давно тебе хоче
але ти шукаєш свободи в цьому мистецтві
проте добре знаєш що свобода не там де ви йдете затискатися в коридор
що краса не там де він накидає тобі на шию петлю
фрази: будь обережна і не кохай мене –
до того банально зав'язану що ти знаєш як розплутати рухом одного пальця
це смішне словесне шибарі – й навіть як впіймати його в його ж власну пастку
але свобода не там
і не там де ти їдеш сама у вагоні знелюдненого метро
упиваючись власною драмою сліпо скролячи інстаграм
і краса не там де ти вдома годинами розмовляєш із дзеркалом
вигадуєш діалоги що їх у вас із цим чоловіком ніколи не сталося
у вашій війні взаємних підйобів у злісному ігрищі нескінченних мовчанок
поки надворі стоїть зима невагома мов одна із юнацьких технік письма
до яких не повернешся скільки не намагайся
а наступного дня від туги за цим письмом ти прокидаєшся хворою
відчиняєш вікно зі своєї гарячки у сніг і не можеш надихатись
аж поки не бачиш на тротуарі знайому постать у розхристаному пальті
що гукає тобі: засунься жінко назад у хату –
а в хаті зціловує з тебе сніжинки мов розталі родимки над губою
виймає яблука мандарини і парацетамольний чай із бездонного рюкзака
і каже: ти мені снилась
звісно що з римою все було б у десять разів простіше
бо вона зачесана підфарбована трохи зла весела і щойно вмита запашним дорогущим гелем
але ти вдихаєш на повні застуджені груди й слухаєш як тече
крізь легені владний верлібр його голосу
йде крізь тебе як людина іде крізь перший грудневий сніг
і тільки мінливий вітер грайливо штовхає її у спину
з римою набагато простіше – рамки завжди ведуть
як у танці веде чоловік що давно тебе хоче
але ти шукаєш свободи в цьому мистецтві
проте добре знаєш що свобода не там де ви йдете затискатися в коридор
що краса не там де він накидає тобі на шию петлю
фрази: будь обережна і не кохай мене –
до того банально зав'язану що ти знаєш як розплутати рухом одного пальця
це смішне словесне шибарі – й навіть як впіймати його в його ж власну пастку
але свобода не там
і не там де ти їдеш сама у вагоні знелюдненого метро
упиваючись власною драмою сліпо скролячи інстаграм
і краса не там де ти вдома годинами розмовляєш із дзеркалом
вигадуєш діалоги що їх у вас із цим чоловіком ніколи не сталося
у вашій війні взаємних підйобів у злісному ігрищі нескінченних мовчанок
поки надворі стоїть зима невагома мов одна із юнацьких технік письма
до яких не повернешся скільки не намагайся
а наступного дня від туги за цим письмом ти прокидаєшся хворою
відчиняєш вікно зі своєї гарячки у сніг і не можеш надихатись
аж поки не бачиш на тротуарі знайому постать у розхристаному пальті
що гукає тобі: засунься жінко назад у хату –
а в хаті зціловує з тебе сніжинки мов розталі родимки над губою
виймає яблука мандарини і парацетамольний чай із бездонного рюкзака
і каже: ти мені снилась
звісно що з римою все було б у десять разів простіше
бо вона зачесана підфарбована трохи зла весела і щойно вмита запашним дорогущим гелем
але ти вдихаєш на повні застуджені груди й слухаєш як тече
крізь легені владний верлібр його голосу
йде крізь тебе як людина іде крізь перший грудневий сніг
і тільки мінливий вітер грайливо штовхає її у спину
24.02.202513:25
ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ
спогад пахне звіром — теплий важкий сопух
накриває як ватяна ковдра під якою хтось помирав
довго і тяжко — й немов його передсмертні марення
назавжди лишилися тут — чекають у кого б його вчепитись
малими гострими кігтями злих кошенят
спогад про те як небо розкрилося мов картонна коробка
повна бритвених лез та грошей неіснуючої держави
як земля затремтіла передчуваючи здобич — голодна й неперебірлива
спогад пахне теплим лайном і несвіжим трупом
крізь який проростають злакові із отруйними зернами
спогад пахне первісною панікою кислуватим адреналіном
спогад ворушиться в нутрощах влаштовуючись зручніше
бо ти дім йому желатинова капсула і хітиновий панцир
спогад екстреного дорослішання з відчаєм змієняти
що вибирається зі старої шкіри
облиш мене кажеш спогаде просто давай вважати
що все завжди тривало так:
цей страх смерті що ґвалтом бере ночами
це загострення ОКаеРу що контролює кожен найменший рух
ніби хижий гриб безпорадну мурашку
ця слизота провини
і розпечена голка безсилої злості
що заходить крізь груди а виходить із-під лопатки
минулого не було
не було місяців лихого передчуття коли ми стояли на крихкому піщаному узбережжі
й дивились на воду якою ще не пливли на південь людські тіла
і надувні човни без надій на добре повернення
облиш мене кажеш спогаде я вже не маю живої плоті
щоб тебе годувати — я умовно живий кістяк
у моєму черепі звили гніздо металеві птахи
вітер грає печальний гімн на моїх хребцях
і спогад нарешті милує хоч до кінця і не облишає
мов закоханий кат
ходить назирці не показуючи обличчя
цілий рік — поки одного з останніх зимових ранків
знов не запахне звіром
спогад пахне звіром — теплий важкий сопух
накриває як ватяна ковдра під якою хтось помирав
довго і тяжко — й немов його передсмертні марення
назавжди лишилися тут — чекають у кого б його вчепитись
малими гострими кігтями злих кошенят
спогад про те як небо розкрилося мов картонна коробка
повна бритвених лез та грошей неіснуючої держави
як земля затремтіла передчуваючи здобич — голодна й неперебірлива
спогад пахне теплим лайном і несвіжим трупом
крізь який проростають злакові із отруйними зернами
спогад пахне первісною панікою кислуватим адреналіном
спогад ворушиться в нутрощах влаштовуючись зручніше
бо ти дім йому желатинова капсула і хітиновий панцир
спогад екстреного дорослішання з відчаєм змієняти
що вибирається зі старої шкіри
облиш мене кажеш спогаде просто давай вважати
що все завжди тривало так:
цей страх смерті що ґвалтом бере ночами
це загострення ОКаеРу що контролює кожен найменший рух
ніби хижий гриб безпорадну мурашку
ця слизота провини
і розпечена голка безсилої злості
що заходить крізь груди а виходить із-під лопатки
минулого не було
не було місяців лихого передчуття коли ми стояли на крихкому піщаному узбережжі
й дивились на воду якою ще не пливли на південь людські тіла
і надувні човни без надій на добре повернення
облиш мене кажеш спогаде я вже не маю живої плоті
щоб тебе годувати — я умовно живий кістяк
у моєму черепі звили гніздо металеві птахи
вітер грає печальний гімн на моїх хребцях
і спогад нарешті милує хоч до кінця і не облишає
мов закоханий кат
ходить назирці не показуючи обличчя
цілий рік — поки одного з останніх зимових ранків
знов не запахне звіром
12.02.202514:31
БЕЗШКІРНІСТЬ
я хочу написати про те як бракувало мені у юності
свободи і щирості у формулюваннях — й це смішно адже юнацькі вірші
були в мене ліпші за нинішні
але менше з тим
скільки метафор я зжерла рахуючи скурві акцентні наголоси
скільки років сахалась верлібрів скільки разів не сказала:
ти мені подобаєшся просто боюся що виїбеш і покинеш
і це остаточно випалить мені і без того побиті
матір'ю наче паршею паростки самооцінки
я не ламаюся просто не почуваюся тебе гідною —
наскільки воно було би простіше й правильніше
за ту показову зневагу яка із мене сочилася —
але в мене здається вже є про це вірш
дуже хочеться цю теперішню голову собі вісімнадцятирічній
щоб вона не сповзала уздовж стіни відмовивши черговій закоханості й удавившись метафорою
мені шкода її в тій любові до віршів гірших за її власні
з точки зору техніки й мови — але не з точки зору свободи
у стрибучих наголосах неграмотному відмінюванні іменників безсоромному епігонстві
я теж дуже хотіла так
і відчуваю що десь у цій паралелі
страху щирості — і страху вільної форми
ховається дуже цікавий текст
(але це не він
бо я не можу його намацати)
я тепер говорю так прямо
що це бісить навіть мого чоловіка якому я не відмовила свого часу
суто з чистої випадковості — була надто зайнята
думками про те коли буде вчасно сказати
що ця потворна дівчинка з якою в нього побачення
сама заплатить за каву і не буде його обтяжувати —
мій чоловік полюбляє жіночі хитрощі
а я тепер говорю так прямо що навіть питаю себе
чому це я вирішила що якщо вести щоденник у стовпчик
він стане віршем —
але якщо інші так роблять
то я теж хочу такої свободи — нового рівня байдужості у питаннях форми
хоча б одноразово для урізноманітнення художнього світу
про все це в мене є повні метафор вірші й фейсбучні пости
я просто жую цю жуйку
як у дитинстві жувала глей із дерев
(брешу —
не жувала бо не наважувалась)
і весь цей текст
нагадує мені оббіловану тушу — огидне втілення слова безшкірність
яке так люблять поети:
той самий запах ще теплої плоті і свіжих нутрощів
те саме ревіння пораненої тварини
я не знаю як закінчити цей вірш
і це теж про відвертість
як мінімум мені подобається так думати
я хочу написати про те як бракувало мені у юності
свободи і щирості у формулюваннях — й це смішно адже юнацькі вірші
були в мене ліпші за нинішні
але менше з тим
скільки метафор я зжерла рахуючи скурві акцентні наголоси
скільки років сахалась верлібрів скільки разів не сказала:
ти мені подобаєшся просто боюся що виїбеш і покинеш
і це остаточно випалить мені і без того побиті
матір'ю наче паршею паростки самооцінки
я не ламаюся просто не почуваюся тебе гідною —
наскільки воно було би простіше й правильніше
за ту показову зневагу яка із мене сочилася —
але в мене здається вже є про це вірш
дуже хочеться цю теперішню голову собі вісімнадцятирічній
щоб вона не сповзала уздовж стіни відмовивши черговій закоханості й удавившись метафорою
мені шкода її в тій любові до віршів гірших за її власні
з точки зору техніки й мови — але не з точки зору свободи
у стрибучих наголосах неграмотному відмінюванні іменників безсоромному епігонстві
я теж дуже хотіла так
і відчуваю що десь у цій паралелі
страху щирості — і страху вільної форми
ховається дуже цікавий текст
(але це не він
бо я не можу його намацати)
я тепер говорю так прямо
що це бісить навіть мого чоловіка якому я не відмовила свого часу
суто з чистої випадковості — була надто зайнята
думками про те коли буде вчасно сказати
що ця потворна дівчинка з якою в нього побачення
сама заплатить за каву і не буде його обтяжувати —
мій чоловік полюбляє жіночі хитрощі
а я тепер говорю так прямо що навіть питаю себе
чому це я вирішила що якщо вести щоденник у стовпчик
він стане віршем —
але якщо інші так роблять
то я теж хочу такої свободи — нового рівня байдужості у питаннях форми
хоча б одноразово для урізноманітнення художнього світу
про все це в мене є повні метафор вірші й фейсбучні пости
я просто жую цю жуйку
як у дитинстві жувала глей із дерев
(брешу —
не жувала бо не наважувалась)
і весь цей текст
нагадує мені оббіловану тушу — огидне втілення слова безшкірність
яке так люблять поети:
той самий запах ще теплої плоті і свіжих нутрощів
те саме ревіння пораненої тварини
я не знаю як закінчити цей вірш
і це теж про відвертість
як мінімум мені подобається так думати
05.02.202512:27
ящітаю шо ми — я і мій художній світ — заслужили моєї автобіографічної писанини для різноманіття
12.05.202420:26
КАЗКА ТРОЯНД-2
Отак вийду я в місто вночі – й зустріну заблукалого козака
із трояндою темної крові за прохолодним вухом.
Треба обов'язково сказати йому: "Заходь" – щоби переступив поріг.
І до сходу сонця його трепетно намагаюся відігріти,
марно змінюю пози, руки, місця і ритми,
а він тільки сміється – втомлено та беззвучно,
й, щойно я задрімаю, згорнувшись калачиком, цілує у вилицю та зникає.
І звідколи ти десь далеко, а місто насмішкувато жваве та гомінке,
бо трояндова моя казка збулася тільки наполовину,
і звідколи серце в мені обірвалось, а вірші мені заціпило,
я обжерлася пахлави, перетрахала пів кладовища живих мерців,
засинала в сльозах, прокидалась в гарячці з твоїм ім'ям, немов золотим дукатом, на язиці,
із пташиним гніздом у хворій розпатланій голові
та з губами в гюльбешекері.
Відпусти мене врешті, впертий мій птахолове.
Я була та ще птаха, допоки тебе на оцю розпатлану голову не зустріла:
з гострим дзьобом і зором, із довгим пером і летом.
Отак вийду я в місто – й зустріну заблукалого перелесника,
говоритиму з ним про тебе, йдучи крізь трояндний травневий легіт,
доки він не замкне мені біль на іще одну ніч, немов електричний дріт,
та обличчя моє не замкне в своїх крижаних долонях.
Це така нескінченна вправа: знаходити одне в одному те, що одне одному не призначено,
і пускати на дно чергової ночі, прив'язавши найважчі камені в цім краю,
з таким звуком, немов починається дощ чи говорить далека перкусія.
Я навчилась не знати імен, не жаліти троянд, не триматися за інкубів.
Википає пітьма, наче кава, що вариться на піску,
і кімната хитається під ногами, мов корабельна каюта.
Поцілунок на вилицю ляже, козак западеться під землю, аж містом піде луна.
Ну а потім – іще один довгий день, у якому я
продаю троянди, прив'ялі, як власні зціловані на мозоль вуста,
продираючись крізь людський ярмарковий потік, такий злісний і невдержимий.
"Я не те, щоб люблю тебе, – думаю, – я просто не можу без тебе жити,
я не те, щоб люблю тебе, – думаю, – просто ти у мені зашитий,
як зашита пітьма у груди опудалка випатраної птахи,
як зашита у череп пострілу свіжа вишукана троянда"
Отак вийду я в місто вночі – й зустріну заблукалого козака
із трояндою темної крові за прохолодним вухом.
Треба обов'язково сказати йому: "Заходь" – щоби переступив поріг.
І до сходу сонця його трепетно намагаюся відігріти,
марно змінюю пози, руки, місця і ритми,
а він тільки сміється – втомлено та беззвучно,
й, щойно я задрімаю, згорнувшись калачиком, цілує у вилицю та зникає.
І звідколи ти десь далеко, а місто насмішкувато жваве та гомінке,
бо трояндова моя казка збулася тільки наполовину,
і звідколи серце в мені обірвалось, а вірші мені заціпило,
я обжерлася пахлави, перетрахала пів кладовища живих мерців,
засинала в сльозах, прокидалась в гарячці з твоїм ім'ям, немов золотим дукатом, на язиці,
із пташиним гніздом у хворій розпатланій голові
та з губами в гюльбешекері.
Відпусти мене врешті, впертий мій птахолове.
Я була та ще птаха, допоки тебе на оцю розпатлану голову не зустріла:
з гострим дзьобом і зором, із довгим пером і летом.
Отак вийду я в місто – й зустріну заблукалого перелесника,
говоритиму з ним про тебе, йдучи крізь трояндний травневий легіт,
доки він не замкне мені біль на іще одну ніч, немов електричний дріт,
та обличчя моє не замкне в своїх крижаних долонях.
Це така нескінченна вправа: знаходити одне в одному те, що одне одному не призначено,
і пускати на дно чергової ночі, прив'язавши найважчі камені в цім краю,
з таким звуком, немов починається дощ чи говорить далека перкусія.
Я навчилась не знати імен, не жаліти троянд, не триматися за інкубів.
Википає пітьма, наче кава, що вариться на піску,
і кімната хитається під ногами, мов корабельна каюта.
Поцілунок на вилицю ляже, козак западеться під землю, аж містом піде луна.
Ну а потім – іще один довгий день, у якому я
продаю троянди, прив'ялі, як власні зціловані на мозоль вуста,
продираючись крізь людський ярмарковий потік, такий злісний і невдержимий.
"Я не те, щоб люблю тебе, – думаю, – я просто не можу без тебе жити,
я не те, щоб люблю тебе, – думаю, – просто ти у мені зашитий,
як зашита пітьма у груди опудалка випатраної птахи,
як зашита у череп пострілу свіжа вишукана троянда"
Показано 1 - 17 із 17
Увійдіть, щоб розблокувати більше функціональності.