Сонячний гриб
Ми – заховані діти на порозі нашої юності,
ще розгублені, знічені
перед грозою та буревіями,
у пошуках дому.
Кожного літа: наплічник на спину, сісти бажано біля вікна.
Сонце зі шляхом, як брат і сестра, в танку за обрій.
Поля розтікаються жовтим з зеленим: від кукурудзи, пшениці, гороху.
Осінні дими ще далеко,
а ми — юні безсмертні безбожники,
наче з Олімпу втекли, щоб пізнати цей світ.
Наша юність палала яскраво — місток у дорослість.
А ми такі світлоокі, рум'яні, невинні.
Наші села здавались чимось правічним,
омитими росами, сонцем в зеніті, а ночі – духмяними травами прокрадались у хвіртку.
Мандрагора манила у танці.
Скільки тут стоптано стопами пилу і трав.
Сміх та голоси розтікались рікою в понадвечір'я.
Та зрештою нас чекає дорога назад.
Ранковий автобус, що віз нас уперше малими, поцупить тебе, немов Прометей жаринку багаття, і востаннє поринемо в вирій.
я повернусь сюди лиш за років десять, коли хата від суму похилить стріху в знемозі, а трави, як трави – собі проростуть крізь подвір'я.
лише пам'ять непевна залишить на згадку те, що колись тут жило.
