«Дуже приємно, що у нас сформувалася і постійно збільшується група людей, які завдяки цьому проєкту стали донорами уперше та продовжують здавати кров для поранених військовослужбовців та цивільних людей, які потребують переливання крові. Цього дня здали кров 30 уже постійних донорів та 12 – уперше», — каже в.о. міського голови Лілія Шульжук.
«Приємно вражена, що підприємство здатне самотужки профінансувати більшість робіт. Компенсації з державного бюджету немає, але “Комуненергія” справляється — ефективно управляє коштами і виконує заплановане. Водночас технічний стан неремонтованих тепломереж критичний. Міська рада не може стояти осторонь і долучатиметься до фінансування. Ми обговорили це з керівництвом підприємства, оглянули кілька котелень. Цього року з міського бюджету профінансуємо модернізацію двох котелень», — підсумувала Лілія Шульжук.
«Першого лютого 2024 року мій батько поїхав у Донецьку область. 23 лютого побратими востаннє бачили його на позиціях. 27 лютого ми одержали звістку, що напередодні унаслідок бойового зіткнення біля села Іванівське на Донеччині солдат Сергій Кошка зник безвісти. Один з його побратимів, з якими разом їхали туди, також зник безвісти. Я намагалася знайти хоч якусь інформацію про тата. Розшукала інших його побратимів, вони розповіли, ніби було пряме попадання у бліндаж, де перебував мій батько. Що було далі – ми не знали. Хотілося вірити, що він знайдеться. І ось ми одержали сповіщення про повний збіг за результатом ДНК-експертизи у Дніпрі», - розповіла донька Сергія Кошки Катерина.
«Олександр у січні був вдома у відпустці, та не бачив себе тут, у цивільному житті, щоразу хотів чимшвидше повернутися до своїх побратимів. У лютому знову був поранений, але не пройшов навіть курс лікування – поїхав у свій підрозділ на Сумщину. Мама просила його залишитися, долікуватися, пройти реабілітацію, Олександр пообіцяв, що на «нуль» поки не поїде, буде інакше своїм хлопцям допомагати. Але таки поїхав. Він завжди був запальний, коли після відпустки їхав, сказав, що, мабуть, уже не повернеться. Не знали ми тоді, що так і буде», - розповіла тітка Олександра Молошика Наталія.
«Мій чоловік був розважливий, чуйний, справжня опора нашої сім’ї. Ми виростили доньку, нашому онуку вже 5 років. Мені дуже важко усвідомити, що його вже немає», - сказала дружина Костянтина Козака Лариса Іванівна.
«За словами пацієнтів, лікарі дійсно створюють гідні умови для лікування, розвивають напрям реабілітації, дбають про збалансоване гаряче харчування. Жодного поганого відгуку не почула. Місцевих часто навідують рідні, а за тими, хто приїхав з інших регіонів, третій рік поспіль постійно доглядають волонтерки. Наші захисники в надійних руках», — зазначає Лілія Шульжук.
«У 2025 році плануємо розширити реабілітаційне відділення та відкрити центр психічного здоров’я. Це два важливі проєкти, які реалізуємо за підтримки міського бюджету та міжнародних партнерів. Окремо хочу подякувати волонтерам, які постійно перебувають у нашому закладі. Вони самостійно збирають потреби пацієнтів і організовують забезпечення побутовими речами, які варто мати при потраплянні до медзакладу. Наразі, певно, жодна комунальна лікарня країни не забезпечує пацієнтів білизною, одягом чи речами особистої гігієни. Натомість свої прямі функції — лікування, забезпечення медикаментами та харчуванням — ми виконуємо в повному обсязі», — каже генеральна директорка лікарні Наталія Кондратюк.
