«Кожний чоловік в своєму житті має посадити дерево, построїти хату і вбити маскаля»
Михайло говорить це з усмішкою, але в його голосі чути твердість. Він не просто воює — він робить те, що вважає своїм обов’язком. Його шлях у війську почався ще задовго до повномасштабного вторгнення.
Служити пішов у 2012 році, спочатку на строкову службу, а потім підписав контракт. Три роки провів у зоні АТО, а у 2016-му звільнився. Життя поза армією тривало рівно до того моменту, коли орколендія розпочала повномасштабну війну. На той час він був за кордоном, але без вагань повернувся додому, щоб воювати.
«Я знав, що мої знання тут будуть корисні. Бо є люди, які все життя працювали на будівництві чи заводі, і коли їм дають автомат, вони не знають, що з ним робити. А в мене вже був досвід, який міг врятувати життя — своє і побратимів».
В перші дні служби, було цікаво, складно, місцями весело — бо на війні гумор рятує. Рідні відреагували не дуже, але вони все одно згоджуються з моїм рішенням. Батько лише сказав: «Як постелиш, так і виспишся».
Сам Михайло скромно називає себе «такий собі пілот», але його командир іншої думки:
«Він є найдосвідченішим пілотом і прикладом для інших. Якщо для нього виявили ціль — вона буде уражена в будь-якому випадку».
Тож, хоч би як Михайло не занижував свої заслуги, його побратими знають: на нього завжди можна покластися.
На питання про мотивацію він відповідає просто: «У мене є донька, за яку я відповідальний. Є людина, з якою я хочу будувати майбутнє. І є ще одна важлива мета — повибивати всіх орків з нашої території».
А тим, хто вагається, чи варто їм долучатися до служби, Михайло не добирає слів: «Якщо ти можеш сидіти в барі, але не можеш стати на захист своєї землі — ти пісюн, а не чоловік».
А коли війна закінчиться, мріє відкрити АТБ у Москві та назвати в честь себе якесь місто на тих болотах, - сміється Михайло.
Та найцінніше — це те, що вдома на нього чекають. І це дає сили боротися далі.
