«Мій чоловік родом з Донбасу, офіцер, він виходив з Криму, потім служив у Херсоні. Ми одружилися в Бердянську й у 2018-му році переїхала до нього в Херсон. В Бердянську народився і виріс старший син, а вже з Херсона я привезла молодшого. Я хотіла до Бердянська, бо там в мене була мама, а чоловік був би ближче до свого дому (Донецької області – ред.). Влітку 2021 року його перевели служити в Маріуполь. Ми повернулися додому, це була радість. Я жила на два міста – Маріуполь і Бердянськ, бо старший син закінчував 11-й клас у Бердянську», – розповіла Олена.

«Напередодні приїжджав президент, всіх (військових, які базувалися в Маріуполі – ред.) збирали. Ми не очікували (вторгнення – ред.). 24 лютого мене розбудила мама: «Лєна, нас бомблять». Вона жила у Військовому містечку та бачила всі ці прильоти. Я дзвоню чоловіку, питаю, що відбувається? Нас бомблять. А він каже «і вас?». І тоді я розумію, що відбувається щось страшне. Він казав виїжджати з Бердянська, але куди їхати? По всій Україні летить. Він просив мене постійно, коли виходив на зв’язок, казав «Виїжджай, виїжджай».Я йому сказала, що буду чекати, а каже «Ні, виїжджай, я до тебе повернуся». Ми тоді на півтора місяця виїхали в село Берестове Бердянського району, бо розуміли, якщо не буде світла, газу, то у своєму будинку якось легше. Все одно нам довелося повернутися до Бердянська, коли не було зв’язку, не було світла. Ми дитині гріли дитяче харчування на свічці. Вкривалися купою ковдр, бо було холодно. Було важко. І тоді я вирішила, що треба виїжджати», – зазначила бердянка.

«Мабуть, поштовхом для мене була відсутність зв’язку. Те, що не було готівки і неможливо було купити елементарно підгузки або дитяче харчування. Те, що дитина закінчувала 11-й клас і треба було думати про майбутнє старшого сина… Роздягали, шукали татуювання. Я тримаю дитину півторарічну і вони кажуть виходити, дивилися сліди від бронежилетів. До дитини прискіплювалися. Страшно було. Ти тремтиш. Діти кричали. По три-чотири  години тримали на кожному блокпості, а їх було штук десять», – згадала бердянка.

«То я ходила ловила зв’язок, то він шукав зв’язок. Бо коли він не виходив день-два мене крило.Я дуже переживала. Село за 70 кілометрів від Маріуполя і було чутно, як гатять по Маріуполю.  І пам’ятаю, це було 16 березня, коли по драмтеатру прилетіло. Тоді нічого не чула. Чоловік вийшов на зв’язок, я йому кажу, що сьогодні тиша, що сьогодні не бомблять. А він каже, що ми тільки літаки рахуємо. Тобто летіла авіація та скидала бомби. Розповідав, що було страшно. Він завжди зі мною прощався. Коли виходив на зв’язок, він не знав, вийде наступного разу на зв’язок чи ні. У нас була півторарічна дитина і він завжди просив мене, щоб я виховала гідно, щоб це був справжній чоловік.  Дуже жалкував, каже, я так хочу його виростити, бо він дуже любить, я знаю, нашого сина», – розповіла Олена.

Найголовніше – орієнтуватися на якість життя. Якщо тривога заважає жити повноцінно – це сигнал діяти, – пояснює Вікторія.

Це як пожежна сигналізація, яка весь час виє, навіть коли немає диму. Просто кнопка залипла. Як у тій серії «Друзів», де Фібі не могла вимкнути сигналку – воно реве, а вона в розпачі. От саме це – про тривожність, – пояснює Вікторія.

Тривожний студент не просто вивчить білети. Він ще й додаткові теми перегляне, і програє в голові всі можливі питання.

Пам’ятаєте, у телефоні лінії – коротка і довга? Так от, на довгу видихаємо. Повільно, до 6. Вдих – короткий, на 2–3. І знову видих. Це – дихання телефоном, – радить Вікторія.

Призначити собі тривоження на

У моменти сильних емоцій не варто апелювати до розуму. Спочатку – стабілізуємо тіло. А потім – говоримо, – каже Вікторія.

Повертай фокус на те, на що справді можеш вплинути. І тривога перестане бути хазяйкою твого життя, – нагадує коучка.

«Дуже не вистачає моря. Я не думала, що так до нього прив’язана.  Я завжди розуміла, що туди повернусь. Там дім, мама, рідні, які поховані. Я до них повернусь. А наразі мені дуже важко… Квартира, в яку я вклала свої сили, я робила ремонт, там народилася та росла моя дитина, а зараз там живуть якісь чужі люди. Я думаю, треба сказати «дякую» моїм сусідам. І мені дуже важко розуміти, що я не можу взяти фотографії свого сина, побачити який він був маленький, в мене їх немає», – зауважила Олена.

«Їжі практично не було. Постійно мені казав, що хоче їсти. Він мені казав, що мріє з’їсти «Наполеон», хоча він його ненавидить. Вночі вони, я знаю, виходили чергували на Азовсталі на позиції. Я його благала, щоб хтось передавав мені інформацію, щоб приходили хоч якісь плюсики, якісь смайлики, щоб я знала, що з ним все ок. Дуже переживала. На той момент ми вже виїхали в Черкаси. Я не могла ні їсти, ні пити. Всі думки були за чоловіка, який був у Азовсталі. Він вже перестав виходити на зв’язок десь з початку травня, мені відписувався його командир, що з Сашком все гаразд», – згадала прикордонниця.

«Знаю, що там умови були дуже складні. Зранку була каша, в обід була каша з водою типу супу. Пару картоплин, дуже мало їжі було.  Хлопці, які виходили, казали, щоб якби пару місяців потримали, всіх би винесли вперед ногами, бо вони просто померли б з голоду», – наголосила Олена. 

«В Бєлгородській області знаю, що була епідемія чесотки. І коли хлопці приходили до медика та казали, я чешусь, ну і чеши звідси – так їм відповідали у Бєлгородській області. Не надавали медичну допомогу. Температура – терпи», – пояснила прикордонниця.

«Я живу від обміну до обміну. Я не можу передати, що ми відчуваємо, коли обмін і ти бачиш списки, але не бачиш свого рідного. Це дуже важко. Сказати, що ми плачемо – це нічого. Важко, що дитина з інвалідністю і я борюся і за життя, за визволення свого чоловіка і за здоров’я своєї молодшої дитини», – поділилася дружина полоненого.

«З 1 лютого вступив новий закон щодо виплат військовополоненим. Влада вирішила, що 50% йде на депозит, який повинен бути повернений після виходу з полону. А інше розподіляється між усіма родичами, що на мою думку, порушує сімейний кодекс. Якщо військовослужбовець перебуває у шлюбі, то його грошове забезпечення йде на утримання родини. Сімейний кодекс не передбачає автоматичного розподілу доходів подружжя на їх батьків, якщо це не передбачено судовим рішенням (аліменти – ред.). Ця норма закону порушує пріоритет подружжя та дітей як найближчих членів сім’ї. І зараз у багатьох є суперечки між дружинами, дітьми та батьками. Бо наші хлопці, які потрапили в полон у 22-му році, не мали змоги писати розпорядження, хто в такому випадку може отримувати їхню заробітну плату», – розповіла бердянка.

«Найчастіше до нас звертаються з питань незаконного припинення виплат, відмови у постановці на квартирний облік чи складанні акту про пошкоджене житло, а також припинення пенсій для українців за кордоном або з окупованих територій. Ми стоїмо на захисті ваших прав!» — наголошують в Офісі Омбудсмана.